Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"

– Якщо ти прямо зараз не скажеш, що відбувається, я тебе придушу ковдрою з твоєї спини! –Сичить налякана Дашка й обережно встає на ноги та дійсно завмирає на місці ніби статуя. А я…., а я не можу вимовити ані слова. Адже за спиною подруги виростає дещо дивне, не схоже на нормальних тварюк з міфів та легенд.

Господи, от і про що я, а?

– Там...– мій голос тремтить від страху та огиди.

– Там?! – Панічно кричить подруга.

– Я не знаю як пояснити. Воно?

– Воно – це клоун! – Фиркає.

– Дашка, клоун це не воно, повір на слово! І...краще не обертайся назад.

Сказала. Навіщо? Звісно ж Дашка не витримає. Та і я сама не можу відвести погляд від цього дивного створіння. Є тулуб, і ноги та руки, а голови немає. Немає клятої голови! Зате там, на грудній клітині є очі, ніс, рот та навіть типу підборіддя. І ось це “воно” стоїть позаду моєї наляканої подруги та посміхається, неначе весело йому. А я не знаю чи то тікати чи кричати.

Дашка озирається назад. Казала ж...не потрібно. І кричить. ЇЇ голосний писк, сповнений панічного страху чути напевно на всю цю дурнувату імперію, отже, і Сееру теж.

– Та циць ти! – Гиркаю. – Воно ж просто стоїть і посміхається.

– Воно зжере нас! – Кричить моя служниця. Ну блін, от не пощастило так не пощастило.

– Дашка, а ну припини!! Хочеш, щоб Демоняка через п'ять хвилин був тут? – Сичу.

– Та нехай він, ніж оце.

– Ага, звісно. Як на мене, то це прекрасне, миле створіння..

– Та ти з глузду з'їхала? Миле? Прекрасне? Лелька, твій Демон пошкодив залишки мозку?!

– В мене він хоча б є! – Фиркаю. – Пішли. Бачиш, воно нас не чіпає.

І справді, створіння просто стоїть й усміхається. І чим більше дратується та боїться Дашка тим ширша його усмішка.

– Я не можу поворухнутись. – Нудить подруга. – Заплуталась в корінні.

– Боже, як з тобою важко! Як втекти, якщо ми навіть пів лісу не пройшли, а ти вляпалась!

– Я ж не навмисно. – Страх потрохи відпускає її.

– Ще не вистачало, щоб навмисно!

– Лелька-а-а-а! Звільни мене. Не можу стояти й відчувати погляд цього...цього…

– Блемма! – Чоловічий голос лунає дуже несподівано. Здригаюсь й падаю на сідниці, адже якраз присіла перед Дашкою, щоб спробувати розплутати її.

Перед нами стоїть чоловік. Волосся сріблясте й довге. Шкіра майже прозора. А за спиною видніють напівпрозорі крила. Це, що, фея??!

– Він безпечний. Просто любить лякати. Так і виживає. – Додає молодий красень на якого подруга, на відміну від мене вже п`ялиться у всі очі.

– А ви? – Шепоче забувши, що вона взагалі-то полонянка коріння, та й про Блемма за спиною теж.

– Я – фейрі. – Гордливо відповідає срібноволосий.

Пирскаю зі сміху й тягнусь до ніг Дашки. Якщо вірити всім казкам, легендам, то феї добрі створіння, тож цей нас не чіпатиме. Та й Блемм виявляється теж.

– Вам смішно, Ліліана? – Навіть не обдаровую фею поглядом. Хоч цікавість звідки знає моє ім'я просто таки розпирає. Але спочатку потрібно звільнити Дашку.

– Лелька! – Сичить до мене Дашка. – Май повагу. Він же...фея!

– Леді Ліліано, дозвольте я?...– наче питає дозволу, але не дочекавшись відповіді вже допомагає.

Коріння, що оповило ноги Дашки починає світитися та мерехтіти яскравіше за зорі й під впливом магії цього фейчика, чи хто він там, розплутується.

– Ого. – Здивовано протягую. – Це круто.

– Круто, леді Ліліано те, що вам навіть не вдалося пройти половину лісу, як ви потрапили у халепу.

А от цей чоловічий голос мені вже дуже знайомий. Встаю та повільно озираюсь за спину. Так. Дійсно. Там стоїть він – клятий Демоняка. Крильця небось склав, адже навколо дерева. Погляд злий. Уста піджаті. Але от що дивно, ні Блемм, ні фей не бояться його. Навпаки, кланяються й щиро усміхаються ніби радіють зустріти свого імператора.

– Я б сказав мені це на руку. – Додає Сеер й робить крок до мене. – Що я вам казав?

Хмурюсь. Примружую погляд. Та чхала я що він там сказав. І вже не пам'ятаю. Раз я страждаю втратою пам'яті, то можу багато чого забувати, так?

– Невже я схожа на людину, яка слухає, що їй кажуть? – Фиркаю й відступаю до Дашки, котра у свою чергу крокує повільно до феї.

От навмисно я ляпнула останні слова. Ой, як навмисно. Демоняка повільно перетворюється на смертельного вбивцю, по очицях чорних бачу, адже там вже палає полум'я гніву та люті. Він суне на мене неначе танк, напирає, й так повільно-о-о-о-о, що навіть трішки страшно стає. Ну зовсім.

– Дашка, – тихо промовляю, наближаючись спиною до неї, – як швидко ти вмієш бігати?

Подруга й так налякана, шокована, і ще не відійшла від знайомства з Блеммом, а тут ще я зі своїми питаннями. Ну і Сеер, схожий на вбивцю, який прийшов з самого пекла. Хоча, якщо подумати, то так і є.

– Гадаю зараз – швидше за Флеша.

Хмикаю. Опиняюсь поруч з подругою й схопивши її за руку стрімко розвертаюся та починаю бігти. Але Даша падає, одразу. Обертаюсь. Її міцно тримає за іншу ріку клятий фей й притискає до себе в обійми виблискуючи срібними патлами. Та щоб йому! Часу думати немає, кидаю погляд на подругу, на демона, і на темний ліс, що так і манить глибиною дерев та свободою. Роблю крок вперед, вагаюсь. А потім падаю на землю від болю, котрий прострілює все тіло наче стріла.

– Твою ж...– сичу, звертаючись до Сеера. Це ж явно він! – Щоб тебе вовки зжерли!

Тіло корчиться від болю, але міцно стискаю щелепи та прикушую язик, щоб біль у тілі здавався меншим. Як не стараюся стогони самі собою вилітають із закритого рота. І це мене дратує більше, ніж те, що мені взагалі боляче.

Чую тихі кроки, і як, явно Демоняка, зупиняється поруч. Розвертає схопившись за плече до себе обличчям і зазирає чорним поглядом, що виїдає душу, в мої очі.

– Я попередив, Ліліана. Ти не послухала.

– Здохни, клятий пес! – Фиркаю.

– Не дочекаєшся. – Хмикає. І біль відпускає. Нарешті. Ховаю видих полегшення.