Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

— Я — права рука дона Феліпе. Ніхто не скаже, що я слабак. Пам’ятаєш, як то було з Ургоїті, хлопцем, який дістався сюди аж із Марло, щоб зустрітися зі мною? Так от послухай. Вертався я нещодавно вночі з гулянки і в ста варах від маєтку таке побачив… Кінь схарапудився, і якби я не впорався з ним і не звернув у провулок, либонь, не переказував би зараз цю історію. Видовище було моторошне.

Роздратований, він додав лихе слівце.

Тієї ночі я не зімкнув очей. Удосвіта мені привиділася гравюра в стилі Піранезі, якої я ніколи не бачив або бачив і забув. На ній був зображений лабіринт, такий собі камінний амфітеатр, оточений кипарисами і вищий за верхівки кипарисів. Там не було ні дверей, ні вікон, лише нескінченний ряд вузьких видовжених шпарин. З допомогою лупи я намагався роздивитися мінотавра. Зрештою, таки побачив його. Це було справжнісіньке чудовисько, схоже швидше на бізона, ніж на бика; його людське тіло розляглося на землі — здавалося, він спить. Але що чи кого бачив він уві сні?

Того дня, надвечір, я пройшовся перед домом. Ґратчаста хвіртка була зачинена, кілька прутин покручені. Колишній сад заріс бур’яном. Праворуч я помітив неглибокий рівчак, утоптаний по краях.

Мені залишилося зробити один хід. Кілька днів я зволікав, і не тільки тому, що вважав це марною справою, але й через те, що це привело б мене до неминучого кінця. Без особливих сподівань я подався до Ґлева. Тесля Маріані виявився опасистим рожевим італійцем, уже немолодим, простим і сердечним. Побачивши його, я одразу відмовився від тактики, до якої вирішив удатися напередодні. Я простягнув йому свою візитку, він урочисто прочитав її вголос, по складах, шанобливо затнувшись на слові доктор. Я сказав, що мене цікавлять меблі, виготовлені ним для будинку мого дядька у Турдері. Він говорив дуже довго. Не стану переповідати цей потік супроводжуваних жестами слів; Маріані заявив, що його гасло — задовольняти всі, навіть найбезглуздіші, забаганки клієнта, і він з точністю виконав усю роботу. Порившись у шухлядах, показав мені кілька підписаних невловимим Преторіусом папірців, суті яких я так і не зрозумів. (Безперечно, тесля прийняв мене за адвоката.) На прощання він зізнався, що за все золото світу не повернувся б до Турдери, а тим паче до того дому. Додав, що особа клієнта священна, проте, на його скромну думку, сеньйор Преторіус — божевільний. Після цих слів він покаянно замовк. Більше з нього не вдалося витягти нічого.

Я передбачав цю поразку, але одна справа щось передбачати і зовсім інша — коли воно стається.

Багато разів я повторював собі, що не існує іншої загадки, крім часу, цього нескінченного плетива з учора, сьогодні, завтра, завжди та ніколи. Проте вся ця філософія виявилася марною; присвятивши день вивченню Шопенгауера або Ройса, вечорами я блукав навколо Каса Колорада. Іноді помічав тьмяне світло, що струменіло згори, часом мені вчувався стогін. Це тривало до дев’ятнадцятого січня.

У такі дні у Буенос-Айресі людина через літню спеку почувається не лише пригніченою та знедоленою, але й зневаженою. Близько одинадцятої години вечора почалася гроза. Спершу налетів південний вітер, потім полило, мов із цебра. Я шукав якесь дерево. Раптом спалахнула блискавка, і я побачив, що стою в кількох кроках від ґратчастої загорожі. Не знаю, що керувало мною, страх чи надія, але я натиснув на хвіртку. Несподівано вона подалася. Підштовхуваний грозою, я зробив кілька кроків. Небо й земля лякали мене. Двері будинку були прочинені. Порив вітру облив мене дощем, і я ввійшов усередину.

Кахляне покриття було зірвано, і я ступав по буйній траві. В домі стояв нудотно-солодкий запах. Не пам’ятаю, ліворуч чи праворуч од вхідних дверей я наштовхнувся на кам’яний пандус. Швидко піднявся ним. Мимовільно натиснув на вимикач.

Колишні їдальня та бібліотека після того, як стіну, що розділяла їх, поламали, перетворилися на одне велике спустошене приміщення, майже без меблів. Краще не розповідатиму про ті, що залишилися, бо попри невмолимо яскраве біле світло, не певен, що бачив їх насправді. Поясню свою думку. Щоб побачити якусь річ, її треба збагнути. Крісло передбачає людське тіло, його члени та м’язи; ножиці передбачають розрізання. Що можна сказати про лампу чи автомобіль? Дикун не в змозі збагнути Біблію місіонера; пасажир бачить снасті не так, як моряки. Якби ми бачили світ таким, який він є насправді, можливо, ми зрозуміли б його.

Жодна з безглуздих форм, що їх явила мені та ніч, не відповідала людській подобі або зрозумілим функціям. Я відчув ворожість і жах. У якомусь закутку помітив вертикальні сходи, що вели на горішній поверх. Між широкими металевими прольотами — їх було не більше десяти — де-не-де зяяла порожнеча. Ці сходи, які потребували рук і ніг, були зрозумілими, завдяки ним я відчув деяку полегкість. Я вимкнув світло й зачекав якийсь час у темряві. Не почув ніяких звуків. Однак близькість незрозумілих речей бентежила мене. Нарешті я зважився.

Вже нагорі тремтячою рукою знову натиснув на вимикач. Кошмар, який передчувався на першому поверсі, домінував на останньому. Тут було багато предметів чи, може, кілька, зв’язаних між собою. Пригадую якийсь довгий підковоподібний операційний стіл з круглими отворами по краях. Я подумав, що це могло бути ліжко нинішнього мешканця дому, чия потворна тілобудова давала про себе знати отак, не напряму, ніби якась тварина чи божество, — через свою тінь. З якоїсь сторінки Лукана[72], прочитаної й забутої багато років тому, мої губи пригадали слово амфісбена, яке припускало, хоча, звісно, не пояснювало до кінця те, що невдовзі побачили мої очі. Так само пригадую схожі на римську цифру п’ять дзеркала, верхівки яких губилися в темряві.

Як же повинен був виглядати мешканець дому? Що шукав він на цій планеті, не менш жахливій для нього, ніж він для нас? З яких потаємних глибин простору або часу, з якого прадавнього і тепер уже незбагненного смеркання дістався він саме в цю ніч до цього південноамериканського містечка?

Я почувався непроханим гостем, котрий вдерся в хаос. Дощ надворі ущух. Поглянувши на годинник, я з подивом побачив,