Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

Я більше не бачив нікого з них, крім Ірали. Ми ніколи не коментували цю історію; будь-які наші слова були б профанацією. Дон Алехандро Ґленко помер у 1914 році й похований у Монтевідео. Ірала помер минулого року.

Якось на вулиці Ліма я перетнувся з Ніренштайном, але ми обидва удали, нібито не помітили один одного.

There are more things[64]

Пам’яті Говарда П. Лавкрафта

Перед останнім іспитом у Техаському університеті в Остіні я дізнався, що мій дядько Едвін Арнетт помер від аневризми в глушині, на краю континенту. Я відчув те, що ми завжди відчуваємо, коли хтось помирає: смуток, тепер уже марний, від думки, що міг би бути ласкавішим до небіжчика. Людина забуває, що вона — мрець, котрий розмовляє з іншими мерцями. Я вивчав філософію й пригадав, як мій дядько, обходячись без власних імен, поділився зі мною зворушливими сумнівами там, у Каса Колорада, поблизу Ломаса. За допомогою однієї з помаранч, поданих на десерт, він розкрив мені ідеалізм Берклі, а скориставшись шахівницею, витлумачив парадокси елеатів[65]. Через кілька років дядько познайомив мене з трактатами Хінтона[66], котрий намагався довести існування чотиримірного простору, який читач може інтуїтивно відчути за допомогою складних вправ з кольоровими кубиками. Я ніколи не забуду призми й піраміди, які ми звели на підлозі його кабінету.

Дядько був інженером. Він працював на залізниці і перед виходом на пенсію вирішив оселитися в Турдері, де мав би змогу усамітнитися, користуючись перевагами майже сільської місцевості й близькістю від Буенос-Айреса. Архітектором, звичайно ж, був його щирий друг Александр Муїр. Цей суворий чоловік сповідував сувору доктрину Нокса[67]; мій дядько, як майже усі в ті часи, був людиною вільнодумною або, швидше, агностиком, проте цікавився теологією так само, як і оманливими кубиками Хінтона чи складними химерами молодого Веллса. Дядькові подобалися собаки; він тримав величезну вівчарку, яку назвав Семюелом Джонсоном[68] в пам’ять про своє далеке рідне містечко Лічфілд[69].

Каса Колорада височіла на пагорбі, ген на захід тяглися заплавні луки. Араукарії, що росли по інший бік загорожі, не пом’якшували гнітючого виду. Замість пласких покрівель тутешні дахи у два схили та ще й прямокутна вежа з дзиґарем, здавалося, тиснули на стіни й невеличкі віконця. Хлопчиком я мирився з цією потворністю, як миряться з будь-якою недоладністю, що тільки через вимушене співіснування зветься світом.

Я повернувся на батьківщину в 1921 році. Щоб уникнути позовів, дім продали з аукціону, його придбав якийсь чужинець на ім’я Макс Преторіус, котрий заплатив удвічі більше за найзавзятішого учасника торгів. Підписавши купчу, Макс Преторіус з’явився надвечір з двома помічниками. Вони повикидали у стічну канаву поблизу Каміно де лас Тропас[70] всі меблі, всі книги і все хатнє начиння. (Я з сумом згадав діаграми з томів Хінтона і великий глобус.) Наступного дня новий господар пішов побалакати з Муїром і запропонував йому зробити деяке перепланування, але той обурено відмовився. Згодом якесь столичне підприємство взялося на цю роботу. Місцеві теслі не захотіли виготовляти для дому нові меблі; нарешті якийсь Маріані з Ґлева прийняв умови Преторіуса. Протягом двох тижнів він повинен був працювати по ночах за зачиненими дверима. Так само вночі оселився у Каса Колорада новий господар. Вікна відтоді не прочинялися, однак у мороці крізь шпарини пробивалися промінчики світла. Якось уранці молочник уздрів на бруківці мертву вівчарку — покалічену, з відтятою головою. Взимку зрубали араукарії. Преторіуса більше ніхто не бачив; мабуть, він невдовзі залишив країну.

Певна річ, ці новини засмутили мене. Найприкметнішою моєю рисою є цікавість, через яку я й узяв колись шлюб з абсолютно чужою мені жінкою, лише задля того, щоб зрозуміти, що вона за одна. Через цікавість я — щоправда без видимих наслідків — вживав опій, вивчав нескінченні величини і зважився на небезпечну пригоду, про яку й збираюся розповісти. Я прийняв фатальне рішення розслідувати цю справу.

Передусім слід було зустрітися з Александром Муїром. Моя пам’ять зберігала образ ставного смаглявого мужчини, худорлявого, але кремезного; роки зігнули його, а борода посивіла. Він прийняв мене в Темперлеї[71], у своєму домі, що, як і слід було чекати, скидався на дім мого дядька, оскільки обидві споруди відповідали суворим нормам непоганого поета й кепського будівничого Вільяма Морріса.

Розмова була стриманою; немарно символом Шотландії є будяк. Я однак здогадався, що міцний цейлонський чай і незворушна таріль з ячними коржиками (господар розрізав і намазував їх маслом, начебто я все ще був хлопчиком) насправді — вбогий кальвіністський бенкет на честь небожа старого друга. Теологічні суперечки з моїм дядьком були довгою шаховою партією, яка вимагала співучасті кожного з партнерів.

Збігав час, а я так і не наблизився до своєї теми. Запала незручна мовчанка, яку порушив Муїр.

— Юначе (Young man), — мовив він, — ви ж прибули сюди не задля того, щоб побалакати зі мною про Едвіна чи Сполучені Штати — країну, яка мало мене цікавить. Насправді ви втратили сон через те, що Каса Колорада продана, і через цього дивного покупця. І я також. Щиро кажучи, ця історія мені неприємна, але я розповім вам усе, що знаю. Хоча знаю й небагато.

Він помовчав, а тоді неквапно продовжив:

— Перед смертю Едвіна управитель призначив мені зустріч у його кабінеті. Там же був парафіяльний священик. Мені запропонували, щоб я зробив креслення католицької каплиці. Мені, мовляв, добре заплатять. Я відмовився, не роздумуючи. Я слуга Господа і не можу осквернитися, будуючи вівтарі для ідолів.

Він замовк.

— Це все? — зважився я порушити мовчанку.

— Ні. Цей пройдисвіт Преторіус зажадав, аби я зруйнував своє творіння, а на його місці збудував щось жахливе. Скверна має багато форм.

Він похмуро прорік ці слова й підвівся.

Я саме завертав за ріг, коли до мене наблизився Даніель Іберра.