Читати книгу - "Акваріум"

Сталося це так, як пишуть у книжках: в один із днів дощ раптово скінчився, за хвилину визирнуло сонце, і прийш­ло розуміння, що вже весна. Я нагодував полонену в трилітровому слоїкові піддослідну і рушив до тієї кутової кімнати, де потік дах — там треба було хоч трохи навести лад.

Звісно, мені було зрозуміло, що на ідеальний порядок в усьому домі мене ніяк не вистачить, та все ж я намагався не запускати і прибирати хоча би зрідка ті приміщення, де я бував найчастіше. Взагалі, життя моє тоді було на диво спокійним — роботу по дому я звів до мінімуму, бо не бачив сенсу надриватися над цим заняттям, проблему з харчуванням було вирішено давно і надовго — в перші два роки ми з дружиною мали дуже багатий урожай, вона це все посортувала, законсервувала, порозкладала по мішках і коробках, і тепер підвал був повний консервації та засушених фруктів з овочами. Позаду будинку, на подвір’ї, кипіло пташине життя. Час від часу я рубав собі якусь курку. А більше нічого мені й не треба було.

Отож я піднявся на другий поверх і зупинився.

Переді мною був довгий неосвітлений коридор, стояла повна тиша. Лиш ледве помітні звуки, які видавав, поскрипуючи, цей будинок, і дзюрчання залишків води порушували тишу. Вода стікала із виямків даху в каструлі, поставлені посеред кімнати в самому кінці коридору, де я, власне, й мав намір навести лад.

Хлюпання води, що наповнила весь мій дім, та і всі мої думки останнім часом нарешті втілилися в конкретні відчуття, і мені здалося, що я маленька рибка у величезному акваріумі, з якого я дивлюся на світ через товсте і не зовсім чисте скло. В голові запрацював якийсь божевільний проектор, в тишу і темряву коридору, пропахлого сирістю і старістю, двадцять п’ятим кадром врізався слайд — світлий і переконливий, на якому було видно великий акваріум. І я в ньому. Потім стало знову темно, але в голові пішли якісь хвилі і шуми, які через певний час прорізав ще один подібний слайд, потім картинка з акваріумом стала наполегливішою і нагадувала якесь аматорське відео. Зернисте зображення, різке поєднання чисто білого і чисто чорного кольорів, від якого різало очі, неясні фонові шуми і розмита нечітка картинка — це все стояло в мене перед очима, і лише зрідка виринав, немов з іншого боку буття, коридор — темний і страшний, в якому я зараз стояв, притулившись спиною до стінки. У скронях моїх гупало, в роті пересохло, а швидкість і сила серцебиття збільшилися, напевно, вдвічі. Серце озброїлося чимось важким і виламувало мою грудну клітину зсередини. Закінчилося це тим, що я все-таки втратив свідомість, але очуняв відносно швидко, максимум за кілька хвилин, уже з ясною, свіжою головою і абсолютно холодним серцем. Я знав, що я робитиму найближчим часом. Упевнений, якби хтось міг бачити мою посмішку в той день, він би порівняв її з чимось загрозливим і холодним — можливо, з вигином леза хірургічного скальпеля.

Весь наступний день я провів із олівцем та лінійкою в руках, занурившись у креслення і намагаючись чітко, без зайвих деталей, якомога більш мінімалістично втілити на папері те, що я собі вигадав. Я від самого початку вирішив втілювати свій план аскетично, не навантажуючи нічим, що могло би мене відволікати. Креслення, що виходили з-під олівця, шалено тішили, я був у передчутті великої роботи, і коли ввечері нарешті зумів підібрати ідеальні, як на мене, розміри, то весь аж дрижав у передчутті наступ­ного дня.

Тоді я почувався щасливим і розумів, що щастя — це можливість чекати кожного наступного дня із таким ось захватом та нетерпінням. Рідко коли таке в когось буває. А ось у мене було. Можеш заздрити, падлюко…»

Я уже не реагував на те, що він постійно намагався образити мене чи зачепити. Я пройнявся справжньою глибокою повагою та непідробним інтересом до нього. Тобто не до нього, а до його життя. І я справді заздрив — доля підкинула йому цікаві варіанти продовження існування. Це мов безпрограшна лотерея, бо, хоч що він би обрав, я впевнений, що пересічні люди про таке і мріяти не можуть. Хоча ось стосовно того, що він казав про щастя, — я не заздрив, бо переживав та й переживаю це досі, цю щиру, дитячу навіть любов до життя, яка викликає в тебе здоровий мандраж щоранку, а не лише напередодні великих справ. Хоча, якщо говорити поклавши руку на серце, без свідків та диктофонів, останнім часом я відчуваю, що ця любов до життя триває радше за інерцією, аніж на основі якихось реальних досягнень. Я радію, опинившись не в тому місці, не в тому часі, і не в тій ролі, в якій би хотілося опинитись. Та хоч би там як, пофігістична слов’янська ментальність, а конкретно — особливо пофігістичний її випадок — ментальність українська, повністю врівноважує всі невідповідності між моїм розумінням життя і тим, як життя розуміє мене.

«…але дрижав я не тільки від збудження, а ще і від страху. На той момент я не відходив далі, ніж на двадцять метрів від дверей будинку, вже понад три роки, а то й більше трьох з половиною, і тепер мені було страшно. Якщо хочеш дізнатися, про що думає космонавт перед виходом у космос, можеш не витрачати купу років і сил на тренування та вивчення всієї цієї космічної мури, а просто в критичний революційний момент не виходь на вулицю, не читай новини і ні з ким не спілкуйся три роки. Цього часу буде достатньо, щоби ти не знав, що і хто чекає на тебе за дверима власного помешкання; трьох років буде достатньо, щоб тебе не впізнавали, трьох років буде достатньо, щоб вийти за свій паркан в абсолютно новий, незвіданий світ, відомий тобі тільки за переказами та пожовтілими фотографіями, такий собі абсолютно досяжний космос.

Мене захопило нестримне хвилювання, коли я зачиняв будинок і віддалявся від нього в напрямку автобусної зупинки. Мені треба було поїхати в центр, на господар­ський ринок. Хоча я не був навіть упевнений, що він досі існує і що, коли існує, то я знайду там те, що треба. За той час, який я жив у будинку, могло змінитися абсолютно все, і я приготувався до будь-яких несподіванок.

Насправді ж мені лиш здалося, що я приготувався. Я пройшов вулицею до магазину біля дороги, де раніше зупинявся транспорт, який їхав до міста, і відразу зрозумів, наскільки я відстав від життя. Відразу впадав в око мій зовнішній вигляд — довгий старий плащ сірого кольору, під ним костюм-двійка, польське взуття і капелюх на голові враз привернули увагу юрби на зупинці. Люди стояли, тісно притиснувшись одне до одного, мов кілька, напхана в банку. Хто служив в армії, краще зрозуміє порівняння із бойовим каре. Саме так стояв цей натовп, і ті, хто стояв у зовнішніх рядах, трималися руками за все, що могли, таким чином втримуючи рівновагу всієї групи. Вони повністю займали невеличкий прямокутник асфальтованого покриття зупинки, який був захищений від рясних тижневих дощів каптуриком, а там, де він закінчувався, було дуже брудно й мокро. Я зупинився навпроти них, подивився на цей натовп і вирішив не пхатися туди, а просто акуратненько постояти поряд.

Траса була розбита і зовсім порожня. Я ніяк не міг збагнути, чому вона так швидко зіпсувалася, бо пам’ятав, що, коли ми сюди приїхали, дорога була в повному порядку, виглядала, як щойно відремонтована. Але, напевно, вся матеріальна сутність цієї держави за останні роки вступила у фазу, коли все швидко старіє, так само швидко ламається, і мало хто розуміє, як таке може бути. Період дуже неприємний, але, судячи з того, що я вичитав із історичних досліджень у себе на горищі, обов’язковий для кожного державного утворення з більш-менш високими амбіціями та тривалою історією, і є абсолютно природнім з точки зору розвитку суспільства.

До речі, саме зараз я впіймав себе на тому, що, вийшовши на світ Божий зі своєї криївки, я абсолютно не впевнений, чи раптом не відновився Союз?

Почавши озиратися навсібіч, я не бачив нічого, окрім полів, весняного бруду та яскравих маленьких крамничок при дорозі, де продавалися, судячи з реклами біля входу, незрозумілі і непотрібні мені речі. Заради цікавості я вирішив при нагоді завітати до цих крамничок у вільний час і роздивитися, що там і як там зараз, бо останні спогади про торговельні точки в мене були не дуже приємними передусім через те, що ці точки були майже зовсім порожніми. Власне