Читати книгу - "Ти - моя!!!, Кіра Шарм"

Так, Поліна явно не в числі тих, хто мліє від одного погляду на мене. Але воно і на краще, а то інакше вчепилася б зараз кігтями в обличчя моєї красуні. Поллі взагалі з тих дівчат, що більше живуть розумом, ніж емоціями, навіть незважаючи на свій пірсинг і червоне волосся. Із тих, з ким є про що поговорити. Хоча, треба визнати, ми розмовляємо рідко. У сенсі з дівчатами в принципі.

- Гаразд, - зітхає моя сексуальна мрія так, ніби робить мені дуже велику ласку. – Поїхали. Як тебе там? Бурін?

- Слава.

Вдруге руку не простягаю, а просто киваю головою у бік своєї машини.

- Ходімо. Домчу акуратно, як найцінніший вантаж.

Ну, нарешті вона, здається, відійшла. Принаймні я отримав якусь подобу посмішки. Але все одно забилася якось на сидіння, майже притискаючись до дверей і всю дорогу очі відводить, ніби я якесь чудовисько.

- Цей виродок тебе так налякав? - Треба буде, мабуть, знайти його і додати.

– А куди ми їдемо? – раптом здригається мала у відповідь.

– Як куди? Додому, - я ловлю її руку і ненав'язливо цілую. - Чи хочеш дорогою кудись заїхати? Вип'ємо, потанцюємо. Все, як ти захочеш, – ні, не можу. Доводиться від'їхати з дороги та зупинитися. Від дівчинки просто голова паморочиться.

- Ти здурів, - видихає вона мені в губи, упираючись кулаками в груди. - Ти що твориш?!

Які ж солодкі у неї стегна... Шкіра, - просто оксамит... Суцільна спокуса, у чистому вигляді...

- Відпусти мене, виродок! – кулак по щелепі налаштовує на думки, що мала зовсім не кокетувала. Це ж треба! Мені! Кулаком по щелепі! Навіть не ляпас!

- Лєра, - шепочу їй прямо у вухо, посміхаючись, - ну, що вдієш, люблю бойових дівчат! – Я ж тобі пропоную казкову ніч…

- Іди ти! Двері розблокуй! Швидко! Теж мені, мачо знайшовся! Від одного ґвалтівника врятував, щоб самому зґвалтувати?

– Я?! - Ось так мене ще в житті не ображали! - Ти що, Лєро? Яке насильство?

- А чим ти, на твою думку, зараз займаєшся?

Здається вона реально серйозно!

- Усе! Все, я зрозумів, - навмисне витягаю в сторони руки, щоб не лякати дитину. - Лєро, я не збирався робити нічого такого, чого б ти не захотіла. Ні так ні.

- Гаразд, - тепер голос уже починає трохи тремтіти. Блін, здається, вона реально злякалася мене! Мене!

- Куди тебе везти?

- П'ятий  гуртожиток, - похмуро кидає вона і, обійнявши себе руками, відвертається до вікна.

- Як скажеш, - киваю якомога безтурботніше. - Але попереджаю, - диван у мене точно м'якший, ніж ті залізяки, на яких ви там спите. А? Чи, може, все-таки до бару заїдемо?

Н-так. Зважаючи на те, що мені не тільки не відповідають, а й не удостоюють навіть поглядом, враження я на малу справив ще те.

Більше навіть і не збираюся говорити. Мовчки пригальмовую біля входу до гуртожитку.

- Може, тебе таки провести? До кімнати? Винятково для безпеки, - тут же уточнюю у відповідь на погляд, що пропалює мене. Реально, – вогонь! А якби вона глянула в пориві пристрасті… Краще не уявляти, бо зовсім зараз збожеволію. І без того в паху вогнище палає. Від одного її запаху.

- Думаю, нам уже достатньо спілкування, - зневажливо кидає це божевільне дахосносне дівчисько, голосно грюкаючи дверцятами.

Вилаявшись крізь зуби, я провів її поглядом до дверей гуртожитку і, розгорнувши машину, різко рвонув назад у бар.