Читати книгу - "Гра янгола"

– Пробач мені, – прошепотіла Крістіна.

Вона розплющила очі й подарувала мені той поранений і розпачливий погляд, який переслідуватиме мене до самого пекла. Я всміхнувся їй.

– З поверненням додому.

38

Я роздягнув її при світлі свічки. Зняв їй черевики, у яких було повно води, стягнув із неї мокру сукню та смугасті панчохи. Обтер їй тіло та волосся чистим рушником. Вона ще тремтіла від холоду, коли я вклав її в ліжко й ліг поруч, обнявши її, щоб зігріти. Ми лежали так досить довго мовчки, дослухаючись до дощу. Потім я став відчувати, як її тіло повільно зігрівається під моїми руками й дихання її стає глибоким. Я думав, що вона заснула, коли почув її голос у темряві:

– Твоя подруга приходила до мене.

– Ізабелла.

– Вона розповіла мені, що ховала від тебе мої листи. Сказала, що її наміри були добрими. Вона вважала, що так буде краще для тебе, і, мабуть, мала рацію.

Я нахилився над нею й став шукати її очі. Погладив їй губи, і вона вперше всміхнулася.

– Я думала, що ти забув про мене, – сказала вона.

– Я намагався.

На її обличчі був вираз глибокої втоми. За ті місяці, що я не бачив її, у неї на шкірі з’явилися зморшки, а в погляді – зневіра й порожнеча.

– Ми вже не молоді, – сказала вона, прочитавши мою думку.

– А коли ми були молодими, ти і я?

Я відгорнув ковдру й подивився на її голе тіло на білому простирадлі. Я став пестити їй шию й груди, ледь доторкаючись до її шкіри пучками пальців. Накреслював кола на животі й обводив обриси кісток, що випинали під клубами. Дозволив своїм пальцям погратися з ріденьким пушком між її стегнами.

Крістіна мовчки дивилася на мене зі своєю розпачливою усмішкою та напіврозплющеними очима.

– Що будемо робити? – запитала вона.

Я нахилився над нею й поцілував її в губи. Вона обняла мене, і ми так лежали у світлі свічки, яка повільно догорала.

– Щось та буде, – прошепотів я.

Десь після світанку я прокинувся й побачив, що лежу сам-один у ліжку. Я вмить підхопився на ноги, зі страхом подумавши, що Крістіна знову пішла від мене посеред ночі. Але побачив, що її одяг та черевики лежать на кріслі, і зітхнув із полегкістю. Я побачив її на галереї, де вона сиділа перед каміном, загорнувшись у ковдру, а товсте поліно, що перетворилося на жар, дихало синім полум’ям. Я сів поруч і поцілував її в шию.

– Я не могла заснути, – сказала вона, не відриваючи погляду від вогню.

– Розбудила б мене.

– Я не посміла. У тебе було таке обличчя, ніби ти заснув уперше за багато місяців. Я вирішила ліпше оглянути твій дім.

– І що?

– Цей дім просякнутий смутком, – сказала вона. – Чому ти його не спалиш?

– А де ми будемо жити?

– У множині?

– Чом би й ні?

– Я думала, ти вже перестав писати казки.

– Це як їздити на велосипеді. Варто лише навчитися…

Крістіна подивилася на мене довгим поглядом.

– Що то за кімната в кінці коридору?

– Нічого особливого. Комора, у якій складено старі речі.

– Вона замкнена на ключ.

– Хочеш її подивитися?

Вона похитала головою.

– Це лише дім, Крістіно. Купа каміння та спогадів. Більше нічого.

– Чому б нам не поїхати? – сказала вона.

– Куди?

– Далеко.

Я не міг не всміхнутися, але вона мене не підтримала.

– І як далеко? – запитав я.

– Так далеко, що там ніхто не знатиме, хто ми такі, і їм буде байдуже.

– То ти цього хочеш? – запитав я.

– А ти ні?

Я замислився на мить.

– А Педро? – запитав, мало не подавившись цими словами.

Вона опустила ковдру, яка затуляла їй плечі, і подивилася на мене з викликом.

– Тобі потрібен його дозвіл на те, щоб спати зі мною? – Я вкусив себе за язик. Крістіна дивилася на мене зі слізьми в очах. – Пробач, – промурмотіла вона. – Я не мала права це казати.

Я підняв ковдру з підлоги й хотів накрити її, але вона відсунулася вбік і відхилила мій жест.

– Педро мене покинув, – сказала вона надломленим голосом. – Він поїхав учора в «Ріц» і чекає, що я приєднаюся там до нього. Я сказала: він знає, що я його не кохаю, що вийшла за нього з почуття вдячності або жалості. Він сказав, що йому не потрібне моє співчуття, що кожного дня, протягом якого перебуваю поруч із ним, удаючи, ніби кохаю його, я завдаю йому великої образи. Він сказав мені, що, хоч би що я робила й хоч би як ставилася до нього, він кохатиме мене завжди, і тому більше ніколи не повернеться до мене. – Руки в неї тремтіли. – Він кохав мене від усієї душі, і лише я могла зробити його нещасним, – прошепотіла вона.

Вона заплющила очі, і її обличчя перетворилося на маску болю. Через мить у неї вихопився глибокий стогін, і вона почала бити себе кулаками по обличчю та тілу. Я кинувся до неї, схопив в обійми й знерухомив. Крістіна пручалася й кричала. Я притиснув її до підлоги й схопив за руки. Вона піддалася дуже повільно, виснажена, обличчя їй заливали сльози та слина, очі почервоніли. Ми лежали так десь протягом півгодини, аж поки я відчув, що її тіло обм’якло й вона надовго затихла.

Я накрив її ковдрою й обхопив руками ззаду, ховаючи від неї власні сльози.

– Ми поїдемо далеко, – прошепотів я їй на вухо, не знаючи, чи вона мене чує, чи розуміє. – Ми поїдемо далеко, де ніхто нас не знатиме, і всім буде байдуже, хто ми такі. Обіцяю тобі.

Крістіна схилила голову набік і подивилася на мене. Вираз її обличчя був такий, ніби їй розплющили душу ударами молота. Я міцно її обняв і поцілував у чоло. Дощ і далі торохтів по шибках, і, перебуваючи в полоні сірого та блідого світла, яким огорнув нас мертвий світанок, я вперше подумав, що ми йдемо на дно.

39

Я припинив свою роботу на хазяїна цього ж таки ранку. Поки Крістіна спала, я піднявся в кабінет і склав усі аркуші, нотатки та примітки проекту в папку, а папку вкинув у стару скриню, яка стояла під стіною. Моїм першим поривом було спалити всі ці папери, але я не зміг набратися духу. Мене постійно супроводжувало відчуття, що сторінки, які я залишаю позад себе, – це частина мого життя. Нормальні люди народжують на світ дітей; ми, письменники, народжуємо книжки. Ми