Читати книгу - "Гра янгола"

приречені віддавати їм частину свого життя, хоча вони майже ніколи не дякують нам за це. Ми приречені помирати на їхніх сторінках, а іноді навіть дозволяти, щоб саме вони відбирали в нас життя. З усіх дивовижних створінь із чорнила й паперу, які я привів у цей жалюгідний світ, ця гендлярська праця, яку я робив, щоб виконати замовлення хазяїна, була, безперечно, найгротескнішою. На тих сторінках не було нічого такого, що заслуговувало б на щось більше, аніж вогонь, а проте воно все одно було частинкою моєї крові, і я не знайшов у собі мужності знищити його. Я поклав його на дно скрині й вийшов із кабінету, засмучений, майже засоромлений своїм боягузтвом і з туманним відчуттям батьківського ставлення до того пекельного рукопису. Мабуть, хазяїн подивився б з іронією на цю ситуацію; що ж до мене, то вона вселяла мені почуття огиди.

Крістіна спала до полудня. Я скористався цим, щоб піти до молочарні неподалік від ринку й купити молока, хліба й сиру. Дощ нарешті вщух, але на вулицях іще стояли калюжі, і вологість у повітрі можна було відчути навпомацки, ніби вона була холодною пилюкою, що осідала на одяг та проникала в кістки. Поки стояв у черзі в молочарні, я мав таке відчуття, ніби хтось спостерігає за мною. Знову вийшовши на вулицю й переходячи через бульвар Борна, я обернувся й помітив, що хлопчик віком не більш як п’ять років іде за мною. Я зупинився й подивився на нього. Хлопчик став і витримав мій погляд.

– Не бійся, – сказав я. – Підійди.

Хлопчик ступив кілька кроків і зупинився за два метри від мене. Він мав бліду, майже синю шкіру, наче ніколи не бачив світла сонця. Він був у всьому чорному й у нових і лискучих лакованих черевичках. Очі мав темні, а зіниці – такі великі, що білки було майже не видно.

– Як тебе звати? – запитав я.

Хлопчик усміхнувся й пригрозив мені пальчиком. Я хотів ступити крок до нього, проте він зірвався з місця, і я побачив, як він зник у натовпі на бульварі Борна.

Підійшовши до свого порталу, я побачив конверт, що стримів між одвірком і дверима. Печатка з червоного сургучу з янголом була ще тепла. Я подивився в обидва боки вулиці, але не побачив нікого. Увійшов до будинку й замкнув за собою двері, двічі обернувши ключ у замку. Зупинився під самими сходами й розкрив конверт.

Любий друже!

Мені дуже прикро, що ви не змогли прийти на нашу зустріч учора ввечері. Я сподіваюся, з вами все гаразд і ваша відсутність не пояснюється якимись непередбаченими або надзвичайними обставинами. Я щиро жалкую, що не мав приємності натішитися вашим товариством за цієї нагоди, але сподіваюся, що незалежно від причин, які перешкодили вам прийти на зустріч зі мною, ця проблема знайде швидке й сприятливе розв’язання й наступного разу ніщо не зможе завадити нашій зустрічі. Я мушу покинути місто на кілька днів, але повідомлю вас відразу, щойно повернуся. У сподіванні незабаром довідатися, як вам ведеться і з яким успіхом просувається робота над нашим спільним проектом, вас, як завжди, щиро й приязно вітає ваш друг

Андреас Кореллі

Я зіжмакав листа в кулаці й засунув його до кишені. Увійшов на поверх із великою обережністю й притримав двері, щоб не зарипіли. Зазирнув до спальні й переконався, що Крістіна досі спить. Пішов на кухню й став готувати каву та нехитрий сніданок. Через кілька хвилин почув кроки Крістіни в себе за спиною. Вона спостерігала за мною, стоячи у дверях, накинувши на себе мого старого светра, який сягав їй до стегон. Волосся в неї було скуйовджене, а очі розпухли. У неї були помітні синці від ударів на губах і скронях, так, ніби вона лупцювала себе ще й по обличчю. Вона уникала мого погляду.

– Пробач, – промурмотіла вона.

– Їсти хочеш? – запитав я.

Вона заперечливо похитала головою, але я знехтував її жест і показав, щоб вона сіла за стіл. Налив їй чашку кави з молоком і цукром і подав скибку хліба, щойно витягнутого з печі, із сиром та шинкою. Вона навіть не доторкнулася до їжі.

– Випий бодай ковточок, – сказав я.

Вона без апетиту надкусила сир і слабко мені всміхнулася.

– Смачний, – сказала вона.

– Коли розкуштуєш, він здасться тобі ще смачнішим.

Ми їли мовчки. Крістіна, на мій подив, очистила половину своєї тарілки. Потім заховалася за чашкою з кавою й стала скоса спостерігати за мною.

– Якщо хочеш, я сьогодні піду, – сказала вона нарешті. – Не турбуйся. Педро залишив мені гроші й…

– Я не хочу, щоб ти кудись пішла. Хочу, щоб ти більше ніколи нікуди не йшла. Ти мене чуєш?

– З мене не дуже добра компанія, Давиде.

– Ми будемо вдвох.

– Ти сказав правду? Що ми поїдемо кудись далеко?

Я кивнув головою.

– Мій батько мав звичай казати, що життя другої нагоди не дає.

– Воно дає її лише тим, кому ніколи не давало першої. Ця друга нагода, власне, це нагода другого ґатунку, якою хтось не зміг скористатися, але краще така нагода, аніж ніякої.

Вона кволо всміхнулася.

– Ходімо прогуляймося, – сказала вона несподівано.

– А куди ти хочеш піти?

– Хочу попрощатися з Барселоною.

40

Опівдні сонце пробилося крізь щільну завісу хмар, яку залишила по собі буря. Блискучі від дощу вулиці перетворилися на дзеркала, по яких ішли перехожі й де відображався бурштин неба. Я пам’ятаю, як ми дійшли до початку Рамбли, де в тумані височіла статуя Колумба. Ішли мовчки, дивлячись на фасади будинків та на людей так, ніби це були лише віддзеркалення, так, ніби місто було вже покинуте й забуте. Барселона ніколи не здавалася мені такою гарною й такою сумною, як у той день. Коли почало сутеніти, ми наблизилися до книгарні «Семпере та син» і сховалися в під’їзді одного з будинків, де нас ніхто не міг бачити. Вітрина старої книгарні відкидала пучок світла на вологу та блискучу кам’яну бруківку. Усередині можна було побачити Ізабеллу, яка стояла на драбині, переставляючи книжки на найвищій полиці, тоді як син Семпере, схоже, переглядав бухгалтерську книгу за прилавком і скоса позирав на її литки. Сидячи в кутку, старий і стомлений, Семпере-батько спостерігав за обома із сумною усмішкою.

– Ось те місце, де я знаходив усе добре, що було в моєму житті, – сказав я, не думаючи. – Я не хочу прощатися з ним.

Коли ми повернулися в будинок із вежею, уже споночіло. Ми увійшли, і нас зустріло жарке тепло від вогню,