Читати книгу - "Гра янгола"

який ми розпалили перед тим, як пішли. Крістіна випередила мене в коридорі й, не сказавши ні слова, стала роздягатися, залишаючи за собою слід з одягу. Коли я підійшов, вона вже лежала в ліжку й чекала. Я ліг поруч із нею й дозволив, щоб вона керувала моїми руками. Голублячи її, я бачив, як напружуються м’язи під її шкірою. У її очах не було ніжності, а лише палка жага й невтримне жадання. Я занурився в її тіло з якоюсь шаленою люттю, відчуваючи, як її нігті вгороджуються мені під шкіру. Я чув, як вона стогне від болю й від життя так, ніби їй бракувало повітря. Зрештою ми випросталися, виснажені й укриті потом, одне поруч одного. Крістіна обперла голову мені на плече й стала шукати мій погляд.

– Твоя подруга сказала мені, що ти потрапив у халепу.

– Ізабелла?

– Вона дуже стурбована через тебе.

– Ізабелла схильна уявляти себе моєю матір’ю.

– Не думаю, що саме такі її наміри.

Я уникнув її погляду.

– Вона розповіла мені, що ти працюєш над новою книжкою, яку тобі доручив написати чужоземний видавець. Вона називає його хазяїном. Каже, він заплатив тобі дуже великі гроші, але ти почуваєшся винним через те, що їх прийняв. Каже, ти боїшся того чоловіка, хазяїна, і в цьому ділі не все чисто.

Я роздратовано зітхнув.

– Чи є щось таке, чого Ізабелла тобі не розповіла?

– Усе інше залишилося між нами, – відповіла вона, підморгуючи мені. – А що, вона брехала?

– Не брехала, але повідомляла інформацію спекулятивного характеру.

– І про що та книжка?

– Казка для дітей.

– Ізабелла каже, ти і їй так відповів.

– Якщо Ізабелла дала тобі відповіді на всі запитання, то чого запитуєш? – Крістіна подивилася на мене суворим поглядом. – Задля твого спокою й спокою Ізабелли я покинув писати ту книжку. C’est fini[40], – запевнив її я.

– Коли?

– Сьогодні вранці, поки ти спала.

Крістіна скептично насупила брови.

– А той чоловік, хазяїн, знає про це?

– Я з ним не розмовляв. Але, думаю, він здогадується. А якщо ні, то незабаром здогадається.

– Отже, тобі доведеться повернути йому гроші?

– Не думаю, що гроші для нього щось означають.

Крістіна надовго замовкла.

– Я можу прочитати її? – запитала вона нарешті.

– Ні.

– Чому ні?

– То чернетка, і вона не має ані ніг, ані голови. То купа ідей і нотаток, окремих фрагментів. Там немає чого читати. Ти геть знудилася б.

– Мені все одно хотілося б прочитати її.

– Навіщо?

– Бо це написав ти. Педро завжди каже, що єдиний спосіб справді пізнати письменника – це ознайомитися з тим чорнильним слідом, який він залишає за собою; каже, та людина, якою він здається, то персонаж порожній, і його істина завжди схована в його творчості.

– Це він прочитав на якійсь поштівці.

– Насправді в одній із твоїх книжок. Я знаю, бо також читала її.

– Плагіат не може бути чимось кращим за дурницю.

– Сподіваюся, він має сенс.

– Тоді це істина.

– То ти дозволиш мені прочитати її?

– Ні.

Ми повечеряли тим, що залишилося від хліба та сиру, купленого вранці, сидячи одне навпроти одного за столом і зрідка переглядаючись. Крістіна жувала без апетиту, роздивляючись кожен шматок хліба у світлі свічки, перш ніж його надкусити.

– Завтра опівдні з Французького вокзалу до Парижа відходить поїзд, – сказала вона. – Чи це надто рано?

Я не міг викинути з голови образ Андреаса Кореллі, який підіймається сходами й може постукати в мої двері будь-якої миті.

– Думаю, що ні.

– Я знаю невеличкий готель навпроти Люксембурзького саду, де здають номери на місяць. Щоправда, це трохи дорого, але… – додала вона.

Я не став запитувати, звідки вона знає той готель.

– Ціна не має значення, але я не розмовляю по-французьки, – сказав я.

– Я розмовляю.

Я опустив погляд.

– Подивися мені у вічі, Давиде.

Я через силу підвів погляд.

– Якщо хочеш, щоб я пішла…

Я кілька разів похитав головою. Вона схопила мою руку й піднесла її до губ.

– Усе буде гаразд. Ось побачиш, – сказав я. – Я знаю. Уперше в моєму житті все буде гаразд.

Я подивився на неї, на зневірену жінку в сутіні, зі слізьми на очах, і нічого у світі мені так не хотілося, як повернути їй те, чого вона ніколи не мала.

Ми лягли на дивані в галереї, накрившись двома ковдрами, і дивилися, як жевріють у каміні жарини вогню. Я заснув, гладячи волосся Крістіни й думаючи, що це буде остання ніч у цьому домі, у в’язниці, у якій я поховав свою молодість. Мені наснилося, що я біжу вулицями Барселони поміж безліччю дзиґарів, стрілки яких оберталися у зворотному напрямку. Провулки та проспекти звивалися переді мною, наче тунелі, наділені власною волею, утворюючи живий лабіринт, який перешкоджав усім моїм намірам просунутися вперед. Нарешті під полудневим сонцем, яке сяяло в небі, наче сфера з розпеченого металу, я добіг до Французького вокзалу й кинувся до перону, від якого вже відходив поїзд. Я побіг за ним, але поїзд набирав швидкість, і, попри всі мої зусилля, мені вдалося тільки доторкнутися до нього пучками пальців. Я біг за ним, аж поки геть засапався, а добігши до кінця перону, упав у порожнечу. Коли підняв погляд, було вже пізно. Потяг від’їздив усе далі, а обличчя Крістіни дивилося на мене з останнього вікна.

Я розплющив очі – Крістіни біля мене не було. Вогонь перетворився на купку попелу та жарин, які ледь потріскували. Я підвівся й виглянув у вікно. Розвиднялося. Я притулив голову до скла й помітив, як миготить світло у вікнах мого кабінету. Рушив до кручених сходів, які вели у вежу. Червоні відблиски ковзали по приступках. Я повільно піднявся. Дійшовши до кабінету, зупинився у дверях. Крістіна сиділа на підлозі спиною до мене. Скриня під стіною була відчинена. Крістіна тримала в руках папку, у яку я поклав рукопис для хазяїна, і розв’язувала стрічку, яка її скріплювала.

Почувши мої кроки, вона зупинила свої рухи.

– Що ти тут робиш? – запитав я, намагаючись приховати тривогу в голосі.

Крістіна обернулася й всміхнулася.

– Шукаю, де що погано лежить.

Вона помітила, що мій погляд прикипів до папки, яку вона тримала в руках, і зробила лукаву гримасу.

– Що там усередині?

– Нічого. Нотатки. Записи. Нічого цікавого…

– Брехун. Я ладна об заклад побитися, що це та книжка, над якою ти працюєш, – мовила вона, намагаючись розв’язати стрічку. – Я помираю від бажання прочитати її…

– Я волію, щоб ти цього не робила, – сказав я, намагаючись говорити тоном лагіднішим, аніж той, на який був спроможний.

Крістіна нахмурила брови.