Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

— Навпаки, тисячі важко без гріха, а мільйони наживаються легко. Мільйонщикові нічого вдаватися до кривих шляхів: прямою дорогою так і прямуй, усе бери, що лежить перед тобою. Інший не підніме: всякому не під силу, — нема суперників. Радіус великий; кажу: що не захопить — вдвоє або втроє проти [самого себе]. А з тисячі що? Десятий, двадцятий процент.

— І що найнезбагненніше — що діло ж почалося з копійки.

— Та інакше й не буває. Це законний порядок речей, — сказав [Костанжогло]. — Хто народився з тисячами, виховався на тисячах, той уже не надбає, у того вже завелися й примхи, і мало чого нема! Починати треба з початку, а не з середини, — з копійки, а не з карбованця, — знизу, а не згори. Тут тільки пізнаєш добре люд і побут, серед яких доведеться потім перебувати. Як спробуєш на власній шкурі того й іншого, та як узнаєш, що кожна копійка алтинним гвіздком прибита, та як перейдеш усі митарства — тоді тебе умудрить і вишколить [так], що вже не даси промаху ні в якому ділі й не зірвешся. Повірте, це правда. З початку треба починати, а не з середини. Хто каже мені: «Дайте мені 100 тисяч — я зараз розбагатію», я тому не повірю: він б’є наугад, а не на певність. З копійки треба починати.

— В такому разі я розбагатію, — сказав Чичиков, мимоволі подумавши про мертві душі, — бо справді починаю з нічого.

— Костянтине, пора дати Павлу Івановичу відпочити й поспати, — сказала господиня, — а ти все теревені правиш.

— І неодмінно розбагатієте, — сказав Костанжогло, не слухаючи господині. — До вас потечуть ріки, ріки золота. Не будете знати, де дівати прибутки.

Як зачарований, сидів Павло Іванович; у золотій сфері мрій і жадань кружляли його думки. По золотому килиму майбутніх прибутків золоті візерунки вишивала розпалена уява, і в ушах його лунали слова: «Ріки, ріки потечуть зо[лота]».

— Справді, Костянтине, Павлу Івановичу пора спати.

— Та що ж тобі? Ну, і йди, коли захотілось, — сказав господар і спинився, бо гучно по всій кімнаті розляглося хропіння Платонова, а слідом за ним Ярб затягнув ще гучніше. Помітивши, що справді пора на нічліг, він розбуркав Платонова, сказавши: «Годі тобі хропти!» — і побажав Чичикову на добраніч. Всі розбрелися і незабаром поснули по своїх постелях.

Самому тільки Чичикову не спалося. Його думки були збуджені. Він обдумував, як зробитися поміщиком не фантастичного, а справжнього маєтку. Після розмови з господарем усе ставало таке ясне! Можливість розбагатіти здавалася такою очевидною! Важка справа господарювання ставала тепер такою легкою й зрозумілою, і такою здавалась властивою самій його натурі! Тільки б збути в ломбард цих мерців та завести не [фантастичний маєток!] Уже він бачив себе діючим і правлячим саме так, як повчав Костанжогло: розсудливо, обачно, нічого не заводячи нового, не взнавши наскрізь усього старого; до всього придивившись власними очима, всіх мужиків узнавши, всякий надмір від себе відштовхнувши, віддавши себе тільки праці та господарству. Вже наперед смакував він те задоволення, яке він відчуватиме, коли заведеться правильний порядок і енергійним ходом рушать усі пружини господарської машини, штовхаючи діяльно одна одну. Праця закипить; і подібно до того, як у легкому млині швидко вимелюється з зерна борошно, піде вимелюватись з усякої покиді й мотлоху готівка та готівка. Чудовий господар так і стояв перед ним щохвилини. Це була перша людина на всю Росію, до якої відчув він повагу особисту. Досі поважав він людину або за хороший чин, або за великі достатки. Власне за розум він не поважав ще жодної людини. Костанжогло був перший. Він зрозумів, що з цим нічого вдаватися в якісь штуки. Його цікавив інший прожект — купити маєток Хлобуєва. Десять тисяч у нього було; п’ятнадцять тисяч гадав він спробувати позичити у Костанжогло, бо він сам об’явив уже, що ладен допомогти всякому бажаючому розбагатіти; решту — як-небудь, або заставивши в ломбард, або так просто, змусивши чекати. Адже й це можна: іди, тягайся по судах, коли є охота! І довго він про це думав. Нарешті сон, що вже цілих чотири години держав весь дім, як то кажуть, в обіймах, прийняв нарешті й Чичикова в свої обійми. Він заснув міцно.

Глава четверта

На другий день все уладналося якнайкраще. [Костанжогло] дав з радістю десять тисяч без процентів, без поруки — просто тільки під розписку. Так він був готовий допомагати кожному на шляху до придбання. Він показав Чичикову все своє господарство. Все було просте й таке розумне! Все було так впорядковане, що йшло само собою. Ані хвилини не витрачалось марно, ані найменшого недогляду не траплялося у селянина. Поміщик, неначе всевидець якийсь, зараз ставив його на ноги. Не було ледаря ніде. Мужик… Який розумний вияв достатку. [2 нрзб.], орав і сіяв.

Не могло не вразити навіть і Чичикова, як багато зробила ця людина тихо, без галасу, не створюючи ні проектів, ні трактатів про забезпечення добробуту всього людства, і як гине без плодів життя столичного жителя, шаркателя по паркетах і люб’язника віталень або прожектера, який в своєму закапелкові диктує накази [2 нрзб.] про державу. Чичиков зовсім прийшов у захват, і думка зробитися поміщиком міцнішала в ньому все більше й більше. Костанжогло, мало того, що показав йому все, сам узявся супроводити його до Хлобуєва, щоб оглянути разом з ним маєток. Чичиков був у хорошому настрої. Після ситного сніданку всі вони вирушили, сівши всі троє в коляску Павла Івановича; господарева дрожка їхала за ними впорожні. Ярб біг попереду, зганяючи з дороги птахів. Цілих 15 верст тяглися з обох боків ліси й лани Костанжогло. Все супроводили ліси впереміжку з луками. Жодна травинка не була тут марно, все як на Божому світі, все здавалося садом. Та стихли мимоволі, коли почалася земля Хлобуєва: худобою пооб’їдані чагарники замість лісів, ріденький овес, підопрілий, заглушений куколем. Нарешті ось визирнули непообгороджувані старі хати і посеред них кам’яний нежилий будинок. Покрівлі, видно, ні на що було зробити. Так він і лишився вкритий зверху соломою і почорнів. Господар жив у другому будинкові — одноповерховому. Він вибіг до них назустріч у старому сюртуку і порваних чоботях, розтріпаний і занепалий, але було щось лагідне в обличчі. Зрадів він їм як не знати чому: наче побачив він братів, з якими надовго