Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

– Мабуть, серед ваших знайомих є якийсь добрий пан, на якого ви можете звірити цю таємницю. Може, він вам щось і порадить, – заперечила Нансі.

– Але де ж я вас знайду в разі потреби? – спитала Роза. – Я не намагаюсь дізнатися, де живуть ці жахливі люди, але призначте мені певний час і місце, де я могла б, мов ненароком, зустріти вас.

– А чи обіцяєте ви мені не зрадити моєї таємниці і прийти самі або з тією одною особою, що знатимете її? – спитала дівчина.

– Обіцяю, як перед Богом, – урочисто відповіла Роза.

– Гаразд, то щонеділі від одинадцятої до дванадцятої години ночі я ходитиму по Лондонському мосту, коли буду ще жива, – відповіла не вагаючись Нансі і швидко пішла до дверей.

– Постривайте хвилину, – затримала її Роза, – подумайте ще востаннє про себе саму, ви ж можете врятуватися. Ви маєте право вимагати від мене допомоги не тільки як віддяку за це повідомлення, але ще більше як безпорадна, безщасна жінка. Невже ви волієте повернутись назад до цієї грабіжницької зграї й до цього чоловіка, коли ваше одне-єдине слово може все змінити? Яка сила пориває вас туди, що вабить вас до страждання! О, невже у вашому серці не знайдеться струни, що відгукнулася б на мої слова? Невже у вашій душі не залишилося нічого, що б повстало проти цього жахливого засліплення?

– Коли такі молоді, добрі, хороші леді, як ви, віддадуть комусь своє серце, – твердо відповіла Нансі, – то кохання може завести їх дуже далеко – так, так, навіть таких панночок, як і ви, що мають родину, друзів, кавалерів – усе, все на світі, що скрашує їхнє життя. Але коли така жінка, як я, єдиний притулок якої – гробове віко, єдиний друг у хвилю недуги чи смерті – доглядачка з богадільні, коли така жінка полюбить якогось чоловіка і дасть йому заповнити все її злиденне спустошене серце, що протягом усього її клятого життя не знало теплого слова, то хіба ж може вилікувати її що-небудь у світі? Ні, ніщо, ніколи! Пожалійте нас, добра леді, пожалійте нас за те, що з усіх жіночих почуттів у нас залишилося тільки одне-єдине, та й те, замість бути нашою втіхою і гордістю, є для нас джерелом нових страждань і злигоднів. Така наша жорстока доля.

– Може, ви візьмете від мене трохи грошей, що дадуть вам змогу прожити чесно – принаймні до нашої зустрічі? – мовила Роза, помовчавши трохи.

– Ані пенні, – одказала Нансі, махнувши рукою.

– Не відвертайтесь від мене, не відкидайте всіх моїх зусиль стати вам у пригоді, – мовила ласкаво Роза, підходячи до неї, – вірте мені, я щиро хочу вам бодай чим-небудь допомогти.

– Ах, якщо ви хочете допомогти мені, леді, то візьміть зараз моє життя, – відповіла Нансі, ламаючи руки, – мені ще ніколи, ніколи не бувало так гірко, як сьогодні, від думки, що я таке; мені було б легше вмерти тут, аніж у тому пеклі, де пройшло все моє життя. Хай буде над вами завжди благословення Боже і хай пошле він вам стільки щастя, скільки сорому й ганьби припало на мою голову.

З цими словами, надриваючись від сліз, безщасна дівчина подалася з кімнати, а Роза, приголомшена цим несподіваним побаченням, що скидалося більше на якийсь раптовий кошмар, аніж на дійсність, безсило впала на стілець, намагаючись зібрати свої розбурхані думки.

Розділ XLI

Де відбуваються нові несподіванки і виявляється, що радість, як і горе, рідко приходить самотою

Розине становище було дійсно надзвичайно скрутне. Вона згорала з нетерпіння розкрити таємницю Оліверової «історії», але одночасно не могла порушити своєї урочистої обіцянки: адже нещасна жінка звірилася на неї як на чисту нелукаву людину – хіба ж може вона її зрадити? Нансині слова й усе її поводження глибоко зворушили Розу Мейлі, і до її любові до їхнього маленького вихованця Олівера в неї приєдналося таке саме щире бажання врятувати безталанну й збудити в ній надію на нове життя.

Місіс Мейлі збиралася пробути в Лондоні три дні перед своїм від’їздом до досить далекого курорту на надмор’ї. Тепер була північ; отже, перший день збіг. Що робити? Що можна вдіяти за сорок вісім годин? Як відкласти від’їзд, не викликавши підозри?

Містер Лосберн був з ними в Лондоні і мав пробути тут ще два останні дні, але Роза знала занадто добре його гарячий темперамент і передбачала, яке обурення викличе в нього в першу хвилину поява дівчини, що вкрала була колись Олівера; тому без сторонньої авторитетної підтримки Роза ніяк не могла розкрити йому цієї таємниці; вона мусила поки що критися й від місіс Мейлі, що, звичайно, передусім схотіла б порадитися із своїм приятелем, містером Лосберном. З цієї самої причини годі було й думати звертатися до правозаступника, навіть якби Роза й знала, як це робиться. У неї промайнула думка звернутися до Гаррі Мейлі; але це викликало болючу згадку про їхнє прощання, і їй здалося ганебним для себе кликати його тоді… коли (тут їй на очі навернулися гіркі сльози)… тоді, коли він уже, може, забув її і знайшов деінде своє щастя…

Настала безсонна тривожна ніч; розбурхані гнітючі думки шарпали мозок Рози, вона схилялася то до однієї, то до другої, відкидала один по одному всі свої плани й не знала, що чинити. А вранці, розваживши все знову, вона з відчаєм вирішила звернутися за порадою все-таки до Гаррі.

«Йому буде тяжко приїхати сюди, але мені в стократ тяжче від цього, – міркувала вона. – А може, він взагалі не схоче, може, він обмежиться листом або приїде й старанно уникатиме мене, як це було тоді… того дня, як він від’їздив… Я думала, що складеться не так… але втім, так воно краще для нас обох». Тут перо випало їй з руки, і вона відвернулася, щоб навіть самий папір, що мав дістатися до рук Гаррі, не бачив її сліз.

Роза бралася за перо й відкладала його з п’ятдесят разів, обмірковуючи на всі лади перший рядок свого листа, хоча не спромоглася ще написати й першого слова, коли це нараз Олівер, що гуляв тепер завжди під охороною свого «сердюка» містера Джайлза, вскочив прожогом до кімнати настільки схвильований і засапаний, немов якась біда окошилася знову на ньому.

– Що сталося?