Читати книгу - "Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ, Гжегож Россолінськи-Лібі"

href="ch2-1507.xhtml#id1285">[1507]. 1947 р. число антирадянських акцій ОУН-УПА скоротилося до 2068, а 1948 р. — до 1387, і спрямовували їх здебільшого проти працівників колгоспів і радянських діячів. Тільки у Станіславівській області у період з 1 січня по 30 квітня 1950р. ОУН-УПА вбили 20 голів сільрад, 19 директорів колгоспів і 30 осіб з допоміжних підрозділів міліції[1508]. Багато членів ОУН-УПА облаштовували свої помешкання в криївках, викопаних у лісовій місцевості чи під селянськими будинками. Приміщення шкіл та колгоспів рідко ставали предметом пильної уваги НКВС, і для своїх хованок повстанці інколи обирали саме такі місця. Підпільники полишали схрони тільки вночі, маскуючись під селян (узимку вони могли не підніматися на вулицю впродовж місяців). Зазвичай у кожному селі було 4–5 осіб, які систематично повідомляли їм про місцеві події[1509].

5 березня 1950 р. у с. Білогорща поблизу Львова потрапив у засідку і застрелився, щоб уникнути арешту, головнокомандувач УПА Роман Шухевич. ОУН-УПА проіснувала в Україні ще кілька років, але лави її членів скоротилися до кількох десятків людей, і вони навряд чи були здатні до боротьби з радянськими підрозділами. У той же час повстанці не здавалися і далі вбивали мирних мешканців, яких звинувачували у «зраді України». Початок Корейської війни (25 липня 1950р.) підпільники сприйняли за провісника Третьої світової війни. За непідтвердженими даними, 1952р. в Україні налічувалося 647 членів ОУН-УПА. Зв’язок між підрозділами ОУН-УПА часто був неналежного рівня. Партизани ОУН-УПА зазвичай чітко знали тільки про підрозділи, що перебували безпосередньо поруч. 24 травня 1954р. було заарештовано Василя Кука, останнього командира УПА (іл. 117). Станом на 1955 р. у розшуку перебувало 475 членів ОУН-УПА, з яких 50 осіб продовжували займатися «антирадянською діяльністю». 1955р. ОУН-УПА провели 35 операцій, у яких загинули 10 або 15 осіб. Останній підрозділ ОУН(б), що складався з трьох людей, заарештували 1960р., проте деяким партизанам, як розповідають, родичі допомагали ховатися у схронах аж до розпаду СРСР[1510].

Підпілля УПА діяло і за межами Західної України, зокрема на польському, чехословацькому та білоруському прикордонні. У 1944—1946рр. УПА перешкоджала депортації українців із Польщі в Україну. Повстанці нападали на польські війська та села, підривали залізничні колії[1511]. Кілька рейдів УПА організувала, вторгнувшись на територію Чехословаччини. Під час одного з перших таких набігів (з 2 до 13 грудня 1945 р.) партизани УПА викрали худобу, пограбували магазини і вбили 18 «комуністів і євреїв» (11 із яких були євреями з с. Колбасово). Напевно, це був один із останніх погромів, організованих ОУН-УПА. Згодом частина бійців УПА, які діяли у Чехословаччині, вирушили до Австрії та Баварії, де здалися американцям і розпочали пошук українців, що опинилися у Німеччині після війни[1512].

Структури ОУН-УПА також діяли на «українських» білоруських територіях, де вони теж вбивали людей, яких підозрювали у відданості радянському режиму, та знищували майно колгоспів. У 1944-1947рр. діячі українського підпілля вбили в Білорусі 1 225 осіб, але наприкінці сорокових та на початку п’ятдесятих років його осередки ліквідували і там[1513].

У 1942–1943 рр. у пропаганді ОУН-УПА припинили використовувати елементи крайнього антисемітизму. Євреїв на території України вже майже не залишилося, але єврейське питання, як і раніше, поставало у брошурах ОУН і УПА. 1950 р. ОУН розповсюдила брошуру «Євреї — громадяни України» (з підписом під нею «Українські повстанці»). Хоча автори видання шукали примирення з єврейським населенням, але разом з тим подекуди вони і погрожували йому: «Щоб забезпечити за собою належне місце в Українській Самостійній Соборній Державі, щоб здобути собі пошану серед українського суспільства, Ви, євреї — громадяни України, вже сьогодні повинні про це старатися. Пам’ятайте, що Ви є на українській землі і що у Вашому власному інтересі є жити в повній згоді з їх правними господарями — українцями. Перестаньте бути знаряддям в руках московсько-большевицьких імперіалістів. Вже не за горами та хвилина, коли повторються часи Хмельницького, але тим разом ми хочемо, щоб вони були без протиєврейських погромів»[1514].

Потрапивши до ГУЛАГу, діячі ОУН і партизани УПА створювали організаційні структури і там. Табірні осередки допомагали їм захищатись від криміналітету, а також організовувати повстання і страйки. Схоже, що члени ОУН та УПА, як і підпільники прибалтійських республік, відігравали значну роль у таких повстаннях, хоча важко оцінити, наскільки вона була вагомою. Найбільші повстання відбулися після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) у таборах Норильська, Воркута й Кенгіру. Олександр Солженіцин, який відсидів у ГУЛАГу вісім років, писав (іл. 174): Не знаю, где и как, а у нас это началось с приезда Дубовского этапа — в основном западных украинцев, ОУНовцев. Для всего этого движения они повсеместно сделали очень много, да они и стронули воз. Дубовский этап привёз к нам бациллу мятежа[1515]. Солженіцин також розповідає, що члени ОУН привезли з собою новий закон про вбивство «зрадників»: Теперь убийства зачередили чаще, чем побеги в их лучшую пору. Они совершались уверенно и анонимно: никто не шёл сдаваться с окровавленным ножом; и себя и нож приберегали для другого дела. В излюбленное время — в пять часов утра, когда бараки отпирались одинокими надзирателями, шедшими отпирать дальше, а заключённые ещё почти все спали, — мстители в масках тихо входили в намеченную секцию, подходили к намеченной вагонке и неотклонимо убивали уже проснувшегося и дико вопящего или даже не проснувшегося предателя. Проверив, что он мёртв, уходили деловито… И вот убийства (хотя их не произошло пока и десятка) стали нормой, стали обычным явлением. Заключённые шли умываться, получали утренние пайки, спрашивали: сегодня кого-нибудь убили?[1516]

Відповідно до радянських документів та оцінок істориків, під час конфлікту з ОУН-УПА радянська влада вбила загалом 153 тис. осіб, заарештувала ще 134 тис. осіб та депортувала 203 тис. людей[1517](переважно в 1947–1950 рр.)[1518]. Більшість із них було вбито або вони зазнали переслідувань на «бунтівній» території Західної України, області якої до 1939р. не належали до СРСР і тому й стали мішенню для тотального радянського терору. Неможливо визначити, хто із заарештованих, засуджених або вбитих західних українців насправді був членом ОУН і УПА, а у кого з них склад злочину обмежувався тим, що він просто належав до «українських націоналістів» — подібне визначення, яке саме по собі було дуже серйозним звинуваченням, означало, що така людина або вбивала «радянських людей», або «зраджувала радянсько-українську батьківщину», співпрацюючи з нацистами (навіть якщо вона лише примусово готувала для них їжу). Деякі радянські судді та прокурори ставилися до «українських націоналістів гірше,