Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

Він повернувся.

— Вони щось замислюють, містере Ріарден. Не знаю, що саме, але вони готуються щось вам заподіяти.

— Що саме?

— Не знаю. Але протягом останніх кількох тижнів вони стежать за кожним незайнятим місцем, за кожним звільненням — і просувають сюди свою банду. Дуже дивних осіб — горлорізів, які ніколи, присягаюсь, і близько не підходили до сталеливарного заводу. Мені наказали знайти якнайбільше «наших хлопців». Не пояснили, навіщо. Не знаю, що саме вони планують. Я намагався випитати, але вони ухиляються. Не думаю, що мені взагалі довіряють. Мабуть, я втратив правильний підхід. Тому все, що мені відомо, — вони щось замислили.

— Дякую, що попередив.

— Спробую повинюхувати. Постараюсь зробити це вчасно, — він різко повернувся, щоб іти, але раптом зупинився.

— Містере Ріарден, якби це залежало від вас, ви б мене найняли?

— Найняв би — з радістю і не вагаючись.

— Дякую, містере Ріарден, — сказав він урочистим і притишеним голосом, і нарешті таки пішов.

Ріарден стояв, дивлячись йому вслід і співчутливо всміхаючись, адже розумів, що цей колишній релятивіст, прагматик, цей раніше аморальний хлопець забирає з собою щось у якості розради.

11 вересня у Міннесоті обірвався мідний дріт, і через це на невеликій сільській станції «Таґґарт Трансконтиненталь» зупинився зерновий елеватор.

Потік пшениці поповз по шосе, дорогах, закинутими сільськими стежками, засипаючи тисячі акрів землі позаду крихких обгороджень навколо залізничних станцій. Потік рухався вдень і вночі, перші цівки перетворювались на потоки і ріки. Пшеницю везли на напівпаралізованих вантажівках з туберкульозними двигунами, у вагонах, що їх тягнули іржаві скелети голодних коней, на возах, запряжених биками, на нервах і залишках сили людей, які пережили останні два роки катастрофи, й отримали грандіозну винагороду у вигляді цього розкішного осіннього урожаю. Ці люди стягували докупи свої вантажівки і вози дротами, ковдрами, линвами, вони не спали ночами, щоб усе це трималось купи, щоб пережило ще одну подорож. Треба було відправити пшеницю, впасти вже в пункті призначення, але дати іншим шанс вижити.

Щороку цієї пори через всю країну постукував інший транспорт. До відділення компанії «Таґґарт Трансконтиненталь» у Міннесоті з усіх кутків континенту рухалися вантажні вагони. До ритму коліс додавалося порипування вагонів, схоже на луну, що випереджала потяг, оскільки, згідно з суворим планом, повинна була вчасно зустріти урожай. Відділення в Міннесоті цілий рік дрімало, щоб під час кількох тижнів після збору урожаю прокинутися до бурхливого життя. Щороку його оточували чотирнадцять тисяч вантажних вагонів. Цього разу очікували п’ятнадцять тисяч. Перші з пшеничних потягів почали скеровувати потік до голодних млинів, далі — до пекарень, після цього — до людських шлунків. Але кожен потяг, вагон, кожен склад і елеватор — все було пораховано, не було жодної вільної хвилини, жодного вільного сантиметра.

Едді Віллерс спостерігав за обличчям Даґні, поки вона проглядала аркуші у своїй течці з надзвичайними справами. Він міг вгадувати зміст прочитаного з виразу на її обличчі.

— Термінал, — тихо сказала вона, згорнувши течку. — Зателефонуй униз, до Термінала, нехай надішлють половину запасу дроту до Міннесоти.

Едді мовчки підкорився.

Так само мовчав він і того ранку, коли поклав на її стіл телеграму з офісу Таґґартів у Вашингтоні, яка інформувала про закон, в якому, з огляду на брак міді, було віддано розпорядження урядовим агентам захопити всі мідні копальні й перетворити їх на комунальне майно.

— Що ж, — сказала Даґні, кидаючи телеграму до сміття, — настав кінець Монтані.

Даґні не сказала нічого, коли Джеймс Таґґарт повідомив їй, що видав указ про скасування всіх вагонів-ресторанів у потягах.

— Ми більше не можемо їх собі дозволити, — пояснив він. — Ми завжди втрачали гроші через ці кляті ресторани, а тепер, коли їжу в принципі неможливо роздобути, коли ресторани зачиняються, бо ніде неможливо знайти й кілограма кінського м’яса, — як можна сподіватися, що хтось робитиме це на залізниці? Якого біса ми взагалі повинні годувати пасажирів? Їм і так пощастило, що вдалось кудись поїхати, вони могли б подорожувати у вагонах для худоби, якби довелось. Нехай беруть із собою власну їжу, яке нам діло? Інших потягів все одно немає!

Телефон на столі в Даґні з засобу для ділових перемовин перетворився на тривожну сирену, що відчайдушно волала про катастрофи.

— Міс Таґґарт, у нас немає мідного дроту!

— Цвяхи, міс Таґґарт, звичайні цвяхи! Ви могли б розпорядитися, щоб хтось надіслав нам барильце цвяхів?

— Чи могли б ви знайти десь фарбу, міс Таґґарт, водоемульсійну фарбу?

Натомість тридцять мільйонів доларів субсидій Вашингтон вклав у проект «Соєві боби» — велетенські поля в Луїзіані, на яких достигав урожай сої. Цей проект організувала та захищала Емма Чалмерс, яка намагалася змінити харчові звички населення. Емма Чалмерс, більше знана на ім’я Кіпова Мама, була старою соціологинею, яка роками вешталася у Вашингтоні так, як жінки її типу і віку зазвичай вештаються у барах. Незбагненним чином загибель її сина під час катастрофи в тунелі створила навколо жінки ауру мучеництва, а завдяки нещодавньому наверненню в буддизм аура ця тільки посилилася.

— Соєві боби — набагато міцніша, поживніша й економічно вигідніша рослина, ніж вся та екстравагантна їжа, до якої ми звикли завдяки нашій неощадливій дієті, спрямованій потурати самим собі, — сказала на радіо Кіпова Мама. Здавалось, її голос от-от розпадеться на краплі — тільки не води, а майонезу.

— Соєві боби чудово заміняють хліб, м’ясо, пластівці та каву. Якби всі ми прийняли сою як основний харч, це розв’язало б державну харчову кризу. Можна було б прогодувати більше людей. Найкраща їжа для найбільшої кількості людей — ось моє гасло. У часи відчайдушної суспільної потреби наш обов’язок — відмовитися від розкішних смаків і завдяки харчуванню прокласти шлях до процвітання країни, пристосувавшись до простих, корисних продуктів, що їх люди на Сході так шляхетно споживали впродовж століть. Ми багато можемо навчитись у людей зі Сходу.

— Мідні труби, міс Таґґарт, чи могли б ви десь знайти для нас мідні труби? — благав у телефонній слухавці чийсь голос.

— Рейкові милиці, міс Таґґарт!

— Викрутки, міс Таґґарт!

— Лампочки, міс Таґґарт, в радіусі двохсот кілометрів навколо нас немає жодної електричної лампочки!

Зате Рада з питань моралі видала п’ять мільйонів доларів Народній оперній компанії, яка подорожувала країною, даючи безкоштовні концерти. Люди, щоправда, з’їдаючи одну страву на день, не мали достатньо енергії, щоб дійти до будівлі опери. Сім мільйонів доларів