Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

І все ж, думав Ріарден, поки існували в політиці вимагання, провину за них на себе брали не бюрократи-мародери, а заковані в кайдани промисловці, не люди, які торгували юридичними послугами, а ті, кого змушували їх купувати. Протягом усього цього часу, поки тривала боротьба з корупцією, основним її засобом було не звільнення жертв, а гарантування ширших можливостей вимагань для вимагачів. Єдиною провиною жертв, думав Ріарден, було те, що вони вважали це своєю провиною.

Коли він вийшов із зали суду в прохолодну мряку сірого вечора, почувався так, наче розлучився не тільки з Ліліан, але з усією людською спільнотою, яка підтримувала процедуру, свідком якої він став.

Обличчя адвоката, літнього чоловіка давньої школи, мало такий вираз, ніби він прагнув прийняти ванну.

— Генку, скажіть, — запитав він, — чи існує щось таке, що мародери прагнуть відібрати у вас уже зараз?

— Я про це не знаю. Чому ви запитуєте?

— Все пройшло занадто гладко. Було кілька пунктів, щодо яких я очікував тиску з їхнього боку, натяків на якісь додаткові заходи, але хлопці просто не скористалися ними. Схоже на те, що згори надійшов указ поводитись із вами м’яко, не перекривати вам шлях. Невже вони планують щось нове проти вашого заводу?

— Нічого про це не знаю, — відповів Ріарден — і був вражений власною думкою: «Та мені й байдуже».

Того ж вечора, на заводі, до Ріардена підійшов Годувальниця — довготелесий, схожий на лоша, з притаманним лише йому поєднанням рвучкості, незграбності й рішучості.

— Містере Ріарден, я хотів би з вами поговорити, — його голос звучав якось по-новому, хоч і спокійно.

— То поговорімо.

— Я хотів би у вас дещо запитати. — Обличчя юнака було урочисте і напружене. — Я знаю, що ви відмовите мені, але все одно запитаю… І якщо це прозвучить занадто самовпевнено, то просто женіть мене під три чорти.

— Гаразд. Спробуй.

— Містере Ріарден, чи не взяли б ви мене на роботу?

Те, якого зусилля він докладав, щоб говорити невимушено, свідчило, скільки неспокійних днів він носився з цим запитанням.

— Я хочу відмовитися від своїх теперішніх обов’язків і почати працювати. Хочу мати справжню роботу — виготовляти сталь, як хотів колись. Хочу заробляти собі на життя. Я втомився бути постільною блощицею.

Ріарден не міг стримати усмішки і процитував:

— Навіщо вживати такі слова, Не-абсолюте? Якщо ми не вживатимемо поганих слів, то і потворності навколо не буде…

Але побачив на хлопцевому обличчі відчайдушну гарячковість і замовк. Усмішка зникла.

— Я серйозно, містере Ріарден. Я знаю, чого варте слово — і я підібрав правильне. Я втомився отримувати ваші гроші й не робити нічого, крім як перешкоджати заробляти вам самому. Знаю, що в наш час кожного, хто працює, такі негідники, як я, вважають невдахою… Але, чорт забирай, я краще буду невдахою, якщо це все, що залишається!

Його голос перетворився майже на крик.

— Перепрошую, містере Ріарден, — сухо промовив він, відвівши погляд. За мить хлопець знову повернувся до дерев’яного беземоційного тону. — Я не хочу більше виконувати обов’язків так званого «заступника директора з розповсюдження». Не знаю, чи з мене буде багато користі для вас, у мене є диплом коледжу з металургії, та він не вартий навіть того паперу, на якому надрукований. Але, думаю, я трохи навчився дечого за два роки, які провів тут. І якщо я міг би вам у чомусь прислужитися (чи прибиральником, чи сортувальником брухту, хоч би що ви мені довірили), я сказав би їм, куди запхати це «заступницьке директорство» і завтра ж узявся б до роботи. Або наступного тижня. Цієї хвилини — чи коли ви скажете.

Він уникав дивитися на Ріардена, ніби не мав права робити це.

— Чому ти боявся в мене про це запитати? — м’яко поцікавився Ріарден.

Хлопець недовірливо та здивовано підняв очі, наче відповідь була очевидна.

— Через посаду, яку я обіймав, через те, що робив тут, через те, чиїм заступником був. Після цього ви мали б дати мені по зубах за таке прохання!

— Ви багато навчилися за тих два роки, які тут провели.

— Ні, я… — він поглянув на Ріардена і все зрозумів; відвів погляд і здерев’яніло промовив:

— Ага… Якщо ви справді так думаєте.

— Послухай, хлопче. Я дав би тобі роботу просто зараз, довірив би тобі щось серйозніше, ніж мести підлогу, якби це залежало від мене. Але невже ти забув про Раду специфікації? Мені не дозволено тебе наймати, а тобі не дозволено звільнятися. Звісно, люди весь час звільняються, і ми наймаємо інших людей під вигаданими іменами, фальшиві документи доводять, наче вони працювали тут багато років. Ти це знаєш — дякую, що мовчав. Але невже ти думаєш, що якби я найняв тебе у такий спосіб, твої друзі у Вашингтоні цього б не зауважили?

Хлопець повільно похитав головою.

— Думаєш, якби ти відмовився на них працювати, щоб стати тут підмітальником, вони не зрозуміли б твоїх мотивів?

Хлопець кивнув.

— Вони дозволили б тобі піти?

Хлопець знову похитав головою. За мить він зневірено сказав:

— Я про все це не подумав, містере Ріарден. Забув про них. Я постійно думав про те, захочете ви мене найняти, чи ні — про ваше рішення.

— Знаю.

— І… Насправді це єдине, що важить.

— Так. Не-абсолюте. Справді.

Рот юнака сіпнувся, вуста вигнулись у гірку усмішку.

— Мабуть, я зв’язаний набагато більше, ніж будь-який невдаха.

— Так. Зараз ти нічого не зможеш з цим вдіяти — хіба що подати до Ради специфікації заяву про дозвіл на зміну роботи. Я підтримаю твоє подання, якщо хочеш спробувати. Тільки не думаю, що вони дозволять. Не думаю, що вони допустять, щоб ти на мене працював.

— Ні. Не допустять.

— Якщо спритно маневрувати і брехати достатньо часто, тобі можуть дозволити перейти на приватну роботу — на якусь іншу сталеливарну компанію.

— Ні! Не хочу до іншої компанії! Не хочу кидати цього місця!

Він дивився на невидиме випаровування від дощу над полум’ям печей, а за хвилину тихо мовив:

— Я, мабуть, залишусь на цій посаді. Буду й надалі агентом мародерів.