Читати книгу - "Сучасна польська повість"

Озираюсь на молочарню, чи її не відчинили, потім переходжу до сусідньої крамниці й розглядаю у вітрині тканини, власне, навіть не розглядаю, а просто дивлюся і бачу їх, кожну окремо, але вони мене не ваблять. Жодної з них я б не купила. Вже хочу відійти, коли це в глибині вітрини помічаю тканину, що приковує мій погляд: узориста, дуже своєрідна парча. Її трохи заслоняли два перехрещені полотнища банального рожевого та фіалкового шовку, тому спершу я й не помітила парчі, лише ковзнула по ній поглядом, не оцінивши її якості й краси. Тепер я крізь скло доторкаюсь до неї пальцями, беру в руки, розправляю і прикладаю до себе. Парча обтягує мої груди й стегна, я дивлюся в дзеркало і бачу себе в сукні з цієї матерії. Силкуюся пригадати, скільки у мене в гаманці грошей. Проте не розкриваю сумочки, щоб перевірити. Зрештою, цей магазин відчиняється лише об одинадцятій. Могло б здатися, що я згаяла чимало часу, розглядаючи парчу; насправді ж я простояла тут дуже недовго, не більше, ніж перед вітриною з алюмінієвим посудом. На мить зупиняюсь перед наступною вітриною, захаращеною виробами з жовтої шкіри: валізами, портфелями та сумками. Але коли я дивилась на цю незвичайну, із своєрідним узором матерію, вперше за останні два дні, з того моменту, як сталося це лихо, мою увагу на мить привернуло щось не зв’язане з Романом. А може, зв’язане? Та ось двері молочарні розчиняються, і купка людей, що вже зібралась під дверима, входить усередину. Я знов переходжу вулицю і стаю в чергу до прилавка. Бездумно дивлюсь на вітрину, де лежать бруски масла, круглі та довгасті сири і стоять банки із згущеним молоком. Раптом до моєї свідомості доходить, що пляшок з кефіром ніде не видно, і мене обіймає страшенна тривога. Переді мною ще троє чи четверо покупців, але я висуваюся з черги й питаю в продавщиці:

— Скажіть, будь ласка, кефір є?

Продавщиця не відповідає, лице в неї ображене, ніби я звинуватила її в крадіжці грошей або годинника.

— Я питаю, чи є кефір.

— Я вам відповіла: є, — ледве чутно відказує продавщиця, надувшись і не дивлячись на мене.

— Вибачте, я не дочула, — відповідаю покірно; за інших обставин я навряд чи була б здатна на таку покору.

Я купую дві пляшки кефіру, порожню пляшку здаю, вартість другої оплачую й одержую квитанцію, квитанцію ховаю в гаманець, кефір ставлю в сітку. Виходжу.

Дивлюсь на годинник — жах, як швидко лине час, уже пів на дев’яту! Вже біжу, любий, біжу до тебе, лишилося ще тільки купити біфштекс по-татарськи. Може, в «Делікатесах»? Подивлюсь, а як нема, то в готелі «Центральний», там бувають іноземці, отже, має бути свіжий біфштекс.

У них усе свіже і найкращої якості. Фе, як же мені завжди гидко, коли він готує собі цей біфштекс! Змішує м’ясо із жовтком, цибулею, гірчицею, поливає олією та оцтом, перчить, солить, достоту, ніби бабрається в лайні, та ще й слину ковтає! Але тепер — боже, аби тільки він попоїв усмак! Я дивитимусь, як він поїдає це сире м’ясо, плямкаючи, цмокаючи, ворушачи вухами і роблячи гримаси. Я радітиму, як колись у дитинстві: в мене був собака, і якось він зник, кілька днів десь пропадав, а потім вернувся і їв м’ясо, увесь трусячись, ніби пожирав його всім тілом; я плакала від щастя, що він знайшовся. «Делікатеси» відчиняються аж о дев’ятій. Я цього не знала, тож повертаю назад і біжу до «Центрального».

Входжу задніми дверима, через кав’ярню; часом я забігаю сюди по шинку. В кав’ярні порожньо, крізь розчинені двері до ресторану видно застелені скатертями столи з прапорцями різних країн. Біля вікна стоїть високий лисий старий офіціант, дивиться на вулицю й курить.

Я знаю його в обличчя, це чоловік дуже вихований і чемний. Добре, що мені трапився саме він. Іду до нього, а в голову лізе казна-що: чому він так невправно держить сигарету, ніби тільки вчиться курити? Кажу:

— Вибачте, будь ласка…

— До ваших послуг, — офіціант обережно кладе сигарету на край попільниці і вклоняється мені.

— Я хочу попросити у вас порцію біфштекса по-татарськи навинос, але тільки щоб він був дуже свіжий.

— А що, по-вашому, значить свіжий?

— Ну, свіжий, сьогоднішній.

— У нас, ласкава пані, нічого несвіжого не буває. Але біфштекс по-татарськи ми самі не готуємо. Одержуємо його з комбінату і зберігаємо в холодильнику.

— Розумієте, це для хворого, тому він повинен бути зовсім свіжий, сьогоднішній.

— Я спитаю, — каже офіціант і, човгаючи ногами, йде до кухні. За хвилину вертається з полумиском у руках.

М’ясо якесь засохле, безбарвне.

— Даруйте, але таке м’ясо хворій людині я подати не можу.

— Сказали, це вчорашнє. Позавчорашнє йде на потреби кухні.

— Пробачте, будь ласка, але я його не візьму.

— Я вас не вмовляю.

— Вибачте, до побачення.

— Нічого. До побачення.

Зачиняючи за собою двері, бачу, як він, згорбившись, із полумиском на простягнутій руці, прямує до кухні.

Добре, що я зайшла сюди, а не до якогось іншого ресторану. Принаймні мала справу з чемною людиною. Скоро дев’ята, я вертаюсь до «Делікатесів». Знов невідомо звідки в моїй голові з’являється нав’язливий образ померлої людини, накритої простиралом, але цього разу в мене вже немає колишньої певності, що це він, Роман, і моторошний образ легко вдається відігнати. Для цього треба тільки, йдучи, дивитись на різні вітрини: взуття, канцелярські товари, сантехнічне обладнання, потім у припалі пилом загратовані вікна Національного банку, де, зрештою, немає нічого, крім якихось афіш та оголошень. Образ туманіє, розпливається, зникає без сліду й більш не повертається. В «Делікатесах» вистоюю майже двадцять хвилин, зате мені вдається дістати дуже гарне, по кольору видно — щойно змелене м’ясо. Купую ще пачку кави та вафлі в шоколаді. Коли виходжу на вулицю, місто здається мені якимось ясним, веселим — то сонце пробилося крізь туман і осяяло все навкруг. Світло таке сліпуче, аж очам боляче, а окулярів я не маю, забула на столику біля телевізора. Минуло вже півтори години з гаком. Жах, як непомітно летить час. Я вже півгодини мала б сидіти на роботі. Треба туди подзвонити. Телефонна будка