Читати книгу - "Сучасна польська повість"

— Баська?

— Крисю, це ти?

— Я, я. Голубонько, скажи, будь ласка, старому, що я сьогодні не прийду.

— Ясно, я вже сказала. Як Ромек?

— Ніби трохи краще.

У трубці щось довго тріщить, потім кілька секунд не чути нічого.

— Алло! Баська, ти мене чуєш?

— Так, чую. Хвалити бога. Ти собі не уявляєш, як ми всі за нього непокоїмось. Може, тобі чимсь допомогти?

— Ні, спасибі, Басько, я поспішаю, треба назад до нього, я вискочила тільки купити йому їсти.

— Що сказати шефові? Завтра прийдеш?

— Побачу, як він себе почуватиме, вранці подзвоню.

Бувай! Треба бігти, а то таксі роз’їдуться! — кричу я, бо машини одна за одною від’їжджають, лишилися тільки дві. Вішаю трубку й вибігаю. Жену щодуху, але на два останніх таксі ніхто не зазіхає, і я стишую біг. Сідаю в машину, захряскую дверцята, обережно вкладаю сітку з покупками. Водій обертається, я бачу його профіль.

— Куди їдемо?

— Хірургічна клініка, вулиця Польна.

Шофер киває головою і вмикає мотор. Ми об’їжджаємо площу і звертаємо в ту вулицю, якою я щойно йшла, минаємо «Делікатеси», молочарню, банк. Їдемо швидко, дуже швидко, обганяємо інші машини тієї самої марки.

Таксі, не порушуючи правил, змушує їх давати йому дорогу, ні, навіть і не змушує, а просто користується своїм правом. Так уміють їздити тільки молоді водії, що служили в армії або працювали у швидкій допомозі. Але таксист уже немолодий, на потилиці в нього сиве волосся.

Ще за секунду я помічаю, що його права рука, яка перемикає швидкості, без кисті, замість неї — рожевий безпалий кикоть. Шофер легенько торкає ним важіль, неначе тільки подає йому знак, а той сам стає на місце. Цікаво, а втім, майже так само Роман водить свій мотоцикл.

Неначе не він веде, а мотоцикл їде сам, підкоряючись якійсь вищій силі, що керує ним на віддалі. Боже, і як таке могло скоїтися саме з ним, адже машина в нього, як він каже, «об’їжджена» до останнього гвинтика. Що говорили міліціонери? Що він був напідпитку, але винен скоріш той, водій грузовика. Таксі зупиняється. Я розплачуюсь і висідаю з машини. Увесь фасад лікарні ясно освітлений сонцем, деякі вікна на другому поверсі розчинені, з одного вікна визирає на вулицю жінка в смугастому халаті.

Внизу, в коридорі, сидять на білій лаві двоє хворих, один з них курить, другий їсть яблуко. Швидко підіймаюсь по сходах, серце ледь стискається. А може, це шлунок?

Я ж досі не снідала. Але їсти не хочеться. Зараз у мене тільки одне бажання: побачити усмішку, якою він мене стріне, і більш нічого мені не треба. Ця його усмішка, така квола тепер, після того, що сталося, вона… не знаю, як це сказати… вона — мовби квітка наших майже чотирьох прожитих разом літ, вона — лиш тепер, лиш тепер я розумію — потрібніша мені за будь-яку їжу. Звертаю в коридор з вимощеною плитами підлогою й відразу помічаю в глибині людську постать. Біля вікна стоїть Романів співробітник, інженер Солецький, той, що був на нашому весіллі; він здалеку вклоняється мені.

Підійшовши ближче, бачу, що в Солецького таке обличчя, ніби він щойно із чогось сміявся й тепер силкується бути серйозним. Двері до Романової палати прочинені, біля них під стіною стоїть візок, на ньому балон із киснем, гумовий шланг від нього тягнеться до палати. В палаті стоїть доктор Павліцький, заклавши руки в кишені халата, тут сестра Вероніка та ще одна сестра, і Стеня — як вона тут сьогодні опинилась? Вони заслоняють від мене Романа.

Що вони всі тут роблять? Стеня обертається до мене, обличчя в неї червоне, мокре від сліз. Я відстороняю її і бачу — Романа немає, на його місці лежить хтось дуже схожий на нього, але то не він. У цього чоловіка очі заплющені, він страшенно блідий, ніби стомлений якимось надлюдським зусиллям: боротьбою, опором, бігом, якоюсь страхітливою гонитвою, і ось тепер він лежить, дихає, пожадливо п’є кисень, який йому дає сестра. Цей чоловік на зріст менший за Романа й набагато старший від нього.

Тепер я вже певна — його підмінили! Хочу крикнути: «Навіщо цей спектакль?!» — але знаю, що це він, Роман.

Бачу його руку на ковдрі, обернуту догори долонею, я впізнаю її, це його рука, його характер, його злість, добрість, дивакуватість, загадковість. Звісно, я знаю, що це Роман і що він умирає. Стеня каже, ридаючи й заникуючись:

— Як я прийшла, він ще закурив сигарету. Сам прикурив від запальнички і сказав…

Тепер говорю я, чую свої слова і дивуюся, що вони звучать так голосно й так діловито:

— Що сталося, докторе, адже ж годину тому все було гаразд?! Що це, докторе, що це?!

Доктор Павліцький не озивається, він дивиться на руки сестри Вероніки, яка повільно витягає голку з вени.

— Та скажіть же, докторе, що це таке?

Доктор Павліцький повертає до мене голову й гостро відповідає:

— Це початок кінця. Будьте мужні. Сестро Вероніко, будь ласка…

Я чую ще:

— Будьте мужні. Сестро Вероніко!

Чиїсь руки обіймають мене й підтримують.

II

Мамина подруга ще із шкільних років, пані Марися Ціхоцька, у війну овдовіла, чоловік її, капітан, помер у таборі для військовополонених. Під час окупації моя мама, тітка Міля та пані Марися разом брали участь у підпільній роботі, а крім того, крутились, як каже мама, щоб якось перебути війну. Мій тато працював тоді на електростанції, заробляв дуже мало, я була дитиною, а Стеня ще й не народилась. Чоловік тітки Мілі був за кордоном, там і помер, вона лишилася сама з крихітним синком. Пані Марися Ціхоцька, щоправда, дітей не мала, та зате утримувала стареньку матір, до того ж у них вічно товклися якісь далекі родичі. Ці три жінки сяк-так давали собі раду. Шили на машині всякі речі, яких тоді не було в крамницях, — різні бюстгальтери, купальні костюми, блузки, а потім продавали їх на товчку. Я теж часто ходила з мамою, мені це подобалось. Ми з нею стояли в натовпі, обвішані трусиками та ліфчиками, мов різдвяні ялинки, і торгувалися з покупцями. Іноді, у велику спеку, робили собі капелюхи з газети, мов діти, що граються в солдатів, я купувала солоні огірки. Потім