Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Печатка Святої Маргарити 📚 - Українською

Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

434
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Печатка Святої Маргарити" автора Лариса Підгірна. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 99 100 101 ... 106
Перейти на сторінку:
зайшлася плачем вона. — Ви дурили мене! Ви обіцяли мені стосунки… А самі… тільки й випитували про Кашина.

Марко розвів руками.

— Тинди-ринди… Зоє, мені навіть смішно таке з тобою обговорювати!

— Ви… Ви навіть не Клєвєров… І не Валеріан… Я знаю усе! УСЕ! Він мені усе про Вас розповів! Хай Вас грім поб’є…

Марко із подивом поглянув на секретарку Кашина. По спині пробіг непевний холодок. Повітря у плебанії раптом стало густим, як кисіль.

Рука сама поповзла до кобури, уже торкнулася прохолодного руків’я револьвера…

— Що ти таке говориш? У тебе гарячка, Зоє? Хто «він»?

— Я знаю усе! — повторила вона і, здригаючись від плачу, безпомічно опустилася на підлогу. — Він усе мені про Вас розповів! Одне моє слово Кашину чи Мальцеву — і Ви…

— Досить, Зоє, цієї мелодрами… — раптом почув Марко за спиною. Рвучко обернувся і застиг від несподіванки. У дверях кімнати стояв…

Так… тепер упізнати його можна було хіба що за голосом та ще… по очах. Вони мружилися так само зухвало. Біляве волосся, вічно кучеряве і неслухняне, було обстрижене. А обличчя… від колишнього знайомого вигляду не лишилося й сліду.

Ліву щоку перерізував глибокий, порослий рудою щетиною хрещатий шрам, права губилася під тією ж неохайною рудою щетиною.

Рука стискала револьвер, націлений просто Маркові у груди.

— Привіт, Шведе! А ось і я… Чи ти, так само як усі, давно поховав мене?

— Кость? Кость Чорницький? — промовив Марко, вдивляючись у понівечене обличчя незнайомця. — Це ти, Костю?

Чоловік зробив крок уперед, і Маркові довелося відступити. Позаду на підлозі сиділа навіжена Зоєчка… На поясі кобура із револьвером. Але зробити різкий порух означало спровокувати постріл просто собі у груди. Хто знає, що задумав оцей… привид із минулого.

— Так, це я, братчику, — хрипко засміявся Кость. — Руки, руки вгору… не дивуйся, Марку, я справді живий, хоч усі вирішили, що я помер від тифу і похований на волочиському кладовищі.

— То ти той Зоїн друг, який займається контрабандою? — проказав Марко, виконуючи наказ Чорницького.

Кость гмикнув.

— Так… той самісінький, Шведе. І я слідкував за тобою з першого дня, як ти приїхав до Волочиська у якості уповноваженого ДПУ. Уяви, яким було моє здивування, що мій братчик Марко Швед тепер зоветься Валеріаном, та ще й Клєвєровим, і служить тій осоружній радянській владі, із якою так завзято боровся у дев’ятнадцятому! Пам’ятаєш, Шведе?

— Пам’ятаю, — коротко відповів Марко.

Думки напружено крутилися в голові.

Вихід! Вихід! Має бути якийсь вихід!

— Ти ж убив її, чи не так? Олесю Біличенко… Ти застрелив її із гвинтівки! Казали, зніс півголови… — Чорницький глипнув на нього шаленими очима.

— Так. Бо вона була більшовицька агентка, — відповів Марко. — Ворог. І її справжнє ім’я було зовсім не Олеся…

— Так само, як ти зараз… агент уенерівської спецслужби, ворог радянської влади… І зовсім не Валеріан Клєвєров… — промовив Кость. — Як гадаєш, мене винагородить комендант Кашин і отой другий з ОДПУ, Мальцев, що приїхав сьогодні, якщо я здам тебе їм? Ото зрадіють! Розповім, з ким ти більше всіх спілкуєшся, до кого їздиш…

За спиною схлипувала Зоя. Марко обережно відступив крок убік, аби хоч краєм ока упіймати, що там діється.

— Стій, де стоїш… І руки підніми угору! Не торкайся зброї, Шведе! — гукнув Чорницький до нього. — І що то за німота у Жезніка на обійсті, яку ти сьогодні возив до лісу шкварити?

Марко глибоко вдихнув, намагаючись сконцентруватися.

— Ти дурень, Костю, якщо все ще не пристрелив мене. І елегантність твоя кудись поділася… Зовсім опустився. А що із обличчям?

Чорницький повільно звів курок. Крива посмішка на губах нагадувала вишкір хижого звіра.

— Ну, знаєш… мене життя, на відміну від тебе, ніколи не балувало, Марку. Я ж не такий везунчик, як ти! Після того, як ти здав мене своїм товаришам, мене допитали, потім ще раз допитали і постановили розстріляти. Потім за мене наче забули… а потім, коли більшовики почали дихати їм у спину, про мене й справді забули. Ім’я Юрка Коцюбинського прочинило для мене двері камери…

— Ти диви… — гмикнув Марко. — До тебе це вдавалося лише апостолу Павлу та Силі. Правда, їм інше Ім’я двері із в’язниці прочинило.

— А ти не думай, що я був сильно за Юрка! — Кость знову вишкірився кривою посмішкою. — До Юрка я не хотів, знаючи, що з ним мені буде нічим не краще, та вибору у мене, Шведе, особливого не було. Тож звиняй, знову мусив примкнути до совєтів… Служив під начальством Примакова. Ось… — вказав він пальцем на щоку, не зводячи дуло револьвера з Марка, — бойовий шрам! Тут, під Тарнорудою, отримав, коли нас чорні запорожці біля старого цвинтаря відгамселили. Мене залило кров’ю, тож твої подумали, що зарубали на смерть. Підібрали примаковські. І потім вже Юрко нарадив не повертатися до Волочиська, а інсценізувати мою смерть. Мовляв, від тифу Костик помер. Прислали додому домовину із чиїмось напіврозкладеним трупом. Домашні уже й не відкривали. Поховали під моїм ім’ям. Так що для усіх я, Шведе, залишався мертвим, поки виконував для Юрка всілякі завдання, ловив таких як ти… У нас же освіта відповідна була в Одеській диверсійній школі! Ти ж сам знаєш! Тож я встиг попрацювати, як то кажуть, за освітою. Тільки потім наважився вдома з’явитися.

Та з такою фізіономією далеко не підеш, тож тепер тут, у Волочиську, під начальством Кашина контрабандистів пантрую… Вчу їх ділитися заробленим із представниками радянської влади, — завершив Кость свою розлогу розповідь.

— То тобі, Костю, ніяк не второпаю, — проказав Марко, — наговоритися зі мною треба було? То поклади зброю і поговоримо…

Чорницький криво усміхнувся.

— Ні… мені із тобою, Шведе, говорити більше немає про що. Тепер я вже не той, що межується, не знаючи, до кого пристати. Тепер я на своєму місці, Марку!

— В дупі ти, Костю, у ще гіршій

1 ... 99 100 101 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печатка Святої Маргарити», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Печатка Святої Маргарити"