Читати книгу - "Річки Лондона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мама Темза повернула очі до Тайберн, яка вийшла до трону.
— Ти вважаєш, що маєш право втручатися в це? — запитала вона.
— Мамо, — сказала Тайберн. — Фоллі — антикваріат, запізнілий вікторіанський розв’язок проблеми, запропонований тими ж людьми, що подарували нам церемоніймейстера в Парламенті та парад на честь мера Лондона. Традиції дуже добре сприяють розвитку туризму, але для керування життям сучасного міста вони не годяться.
— Це не вам вирішувати, — сказав я.
— То ти вважаєш, що вирішувати тобі?
— Я знаю, що вирішувати мені, — сказав я. — Мої обов'язки — моє рішення.
— І ти просиш…
— Я не прошу, — сказав я, вирішивши, що люб'язностей уже досить. — Якщо зібралася грати мене, Тайберн, краще тобі знати, з ким маєш справу.
Тайберн ступила на крок назад і оговталася.
— Ми знаємо, хто ти такий, — сказала вона. — Твій батько — невдаха-музикант, а твоя мати заробляє на життя прибиранням офісів. Ти виріс у квартирі, що була соціальною допомогою, вчився у місцевій школі, не зміг отримати відмінний атестат…
— Я присягнув як констебль, — сказав я, — і це робить мене представником закону. А також я підмайстер, що робить мене хоронителем священного вогню, а понад усе я — вільна людина Лондона, а це робить мене Князем Міста, — я ткнув у напрямку Тайберн пальцем, — і жодний оксфордський диплом з відзнакою цього не перевершить.
— Ти дійсно так вважаєш?! — сказала.
— Досить! — сказала Мама Темза. — Впусти його в його будинок.
— Це не його будинок! — сказала Тайберн.
— Роби, що я сказала, — сказала Мама Темза.
— Але Мамо…
— Тайберн!
Тайберн була вражена, і на мить я відчув щире співчуття до неї, бо жоден з нас ніколи не стане настільки дорослим, щоб наші матері перестали вірити, що можуть дати нам по сраці.
Тай вийняла з кишені елегантний телефон і, не зводячи з мене очей, набрала номер.
— Сильвія! — сказала вона. — Комісар зараз чимось зайнятий? Добре. Можеш попросити його на кілька слів? — задовольнивши себе цією виставою, жінка відвернулася й пішла з кімнати.
Я стримав бажання позловтішатися, але глянув на Беверлі, щоб побачити, чи вдалося мені її вразити. Її обличчя було підкреслено байдужим, і це було все одно як посланий рукою поцілунок.
— Пітере, — сказала Мама Темза й поманила мене до свого крісла.
Вона дала зрозуміти, що хоче сказати мені щось приватне. Я спробував нахилитися до неї з якомога більшою гідністю, але й сам не помітив, як став перед нею на коліна, дуже потішивши цим Беверлі. Мама Темза нахилилася до мене й злегка торкнулася губами мого чола.
На мить з'явилося враження, що я стою високо на Бар'єрі Темзи й дивлюся на схід, в напрямку гирла річки. Я відчував, як за моєю спиною тріумфально здіймалися башти Кенері-Ворф, а за ними — доки, Біла Вежа та мости, дзвони та будинки Лондона. А попереду себе, над горизонтом, я відчував здіймання шторму, фатальну комбінацію високих припливів, глобального потепління та поганого планування. Вони чекали, готові штовхнути вверх по річці десятиметрову хвилю й знести мости, башти й геть усе інше.
— Просто, щоб ти розумів, — сказала Мама Темза, — де лежить справжня сила.
— Так, Мамо, — сказав я.
— Я очікую, що ти даси ладу моїй давній суперечці зі Старим, — сказала вона.
— Я зроблю все, що в моїх силах.
— Молодець, — сказала вона. — А за твої гарні манери ось тобі останній подарунок, — вона нахилила голову й прошепотіла мені у вухо ім'я: — Тиберій Клавдій Веріка.
* * *Десантники пішли раніше, ніж я повернувся на площу Рассел. Я знову був у Фоллі головним, а отже й відповідальним. Щойно я переступив поріг, Тóбі вдарився об мої ноги й висолопивши язик почав приязно махати хвостом, але з'ясувавши, що я не приніс нічого їстівного, він втратив свій інтерес до мене й побіг геть. Моллі чекала на мене біля західних сходів. Я сказав їй, що Найтінґейл притомний, а потім збрехав, що він питався про неї.
Я розповів їй, що ми мали зробити, і вона з відразою відсахнулася.
— Я піду до своєї кімнати, щоб взяти там дещо, — сказав я. — Спущусь за півгодини.
Зайшовши до кімнати, я взяв конспект з латини й перевірив дещо про давньоримські імена. А вони, між іншим, складалися з трьох частин — преномен, номен і когномен — і якщо вам до снаги прочитати власний почерк, вони здатні багато повідати про людину. Веріка — не латинське ім'я; я припустив, що воно бритське, а Тиберій Клавдій — то перші імена Тиберія Клавдія Цезаря Августа Германіка, що був відомий також як Імператор Клавдій, який царював саме тоді, коли римляни вперше завоювали Британію. Цей імператор вважав за краще за будь-якої можливості заручатися підтримкою місцевої еліти, бо заволодіти країною легше, якщо спочатку сплатити за вечерю та за букет квітів. Одним з пропонованих ним хабарів було римське громадянство, і багато з тих, хто приставав на цю пропозицію, зберігали своє рідне ім'я, додаючи до нього спереду преномен і номен свого поручителя — у цьому випадку Імператора. Отже, з самого лише імені виходило, що Тиберій Клавдій Веріка був бриттом-аристократом, який жив приблизно тоді, коли було засновано Лондон.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Річки Лондона», після закриття браузера.