Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

Дамп’єр запам’ятався мені вродливим і дужим юнаком з помітним нахилом до науки, очевидною відразою до роботи й цілковитою байдужістю до всіляких благ, яких жадають люди, зокрема до грошей. Зрештою, цього добра мій приятель успадкував досить, щоб збайдужіти до нього. У його аристократичному роду, одному з найдавніших у країні, пишалися тим, що ніхто з Дамп’єрів не опустився до торгівлі та політики й не потерпав під тягарем слави та відзнак. Трохи сентиментальний, Моун був певною мірою забобонний, а тому залюбки вивчав різні галузі окультизму. Добре, що здорова психіка надійно вберігала дослідника від несусвітних і небезпечних вірувань. Здійснюючи ризиковані вилазки в царство нереального, він ніколи не відмовлявся від громадянства в частково дослідженій і картографованій країні, яку нам подобається називати матеріальною реальністю.

Вечір моїх відвідин Дамп’єра був грозовий. Тривала каліфорнійська зима, дощ без упину періщив безлюдні вулиці й під раптовими поривами вітру люто накидався на будинки. Я найняв візника, й той не без труднощів потрапив-таки на потрібну адресу в рідконаселеному передмісті поблизу океану. Незугарний будинок стояв посеред садиби, на якій – наскільки вдалося розгледіти в сутінках – не було ні квітів, ні трави. Три-чотири деревця корчились і стогнали, катовані бурею. Здавалося, вони силкуються вирватися з цього понурого оточення, щоб бодай в океані знайти краще. На розі двоповерхової цегляної споруди височіла невелика вежа. Світилося тільки в одному з її вікон. Щось у вигляді всієї садиби змусило мене здригнутись, і цьому посприяв струмінчик дощової води, що пробрався за комір, поки я біг до дверей.

У відповіді на мій лист про ці відвідини Дамп’єр написав: «Не дзвони. Відчини двері і йди нагору». Я так і зробив. Сходи сяк-так освітлював єдиний газовий пальник, що горів на другому поверсі. Примудрившись без пригод добратися до сходового майданчика вежі, я ступив через поріг відчинених дверей у квадратну кімнату. Назустріч мені радо рушив Дамп’єр у халаті та капцях. Такого сердечного привітання я й сподівався. Спершу гадав, що годилося б зустріти гостя біля входу, та досить було одного погляду на господаря оселі, щоб відкинути всі підозри про його негостинність.

Моун був зовсім не той, що колись. Доживши середнього віку, він посивів, зсохся і зсутулився. На мертвотно блідому обличчі, поораному глибокими зморшками, палали дивовижним вогнем неприродно великі очі. Посадивши мене й пригостивши сигарою, він поважно й очевидно щиро запевнив, що радий бачити давнього приятеля. Ми побалакали про всяку всячину, й весь цей час я був під гнітючим враженням від змін, що сталися з Дамп’єром. Мабуть, він це відчув, бо раптом мовив, не дуже весело усміхнувшись:

– Я тебе розчарував... Non sum qualis eram2.

Я не знав, що на те сказати, але таки спромігся на відповідь.

– Чого б то? Твоя латина така сама, як була.

– Що ж, – знову усміхнувся він, – це мертва мова, а тому дедалі доречніша. Почекай трохи. Там, куди я йду, напевно, говорять ще краще. Ти б не хотів дістати вістку такою мовою?

Усмішка помалу танула, й, мовивши ці слова, Дамп’єр подивився мені у вічі так поважно, що я занепокоївся. Однак постановив не піддаватися його настрою й не дати знати, що мене болюче вразив натяк про близьку смерть.

– Гадаю, – сказав я, – що звичайна людська мова ще не скоро перестане служити нашим потребам. А далі ми вже не потребуватимемо цієї служби.

Він нічого не відповів, я теж мовчав. Ця розмова тяжіла, й годі було намислити, як повернути її на щось приємніше. Буря ненадовго вщухла, і в мертвій тиші, приголомшливій після завивання вітру, пролунало негучне постукування в стіну за моїми плечима. Коли хочуть увійти, стукають інакше, а цей стукіт був подібний до умовного сигналу, ніби хтось у сусідній кімнаті давав знати про себе через стіну. Чи не всі ми практикували такий спосіб спілкування, але не дуже охоче про нього розповідаємо. Я глянув на Дамп’єра. Може, в цьому погляді й відобразився подив, але мій приятель нічого не помітив. Втупившись у стіну за мною, він, здавалося, забув про те, що я тут гостюю. Досі дуже добре пам’ятаю той вираз Моунових очей і не можу його описати. Я почувався ніяково й підвівся, щоб попрощатися, і тут господар оселі ніби опритомнів.

– Сядь, будь ласка, – сказав він. – Там нічого... нікого нема.

Але постукування повторилося – м’яке, неквапне й настирливе.

– Пробач, – сказав я, – але вже пізня пора. Може, мені краще завтра прийти?

Приятель усміхнувся. Як мені видалося, трохи машинально.

– Ціную твою делікатність, але в ній немає потреби. Справді, це єдина кімната у вежі, й тут нікого нема. Принаймні... – Він обірвав сам себе, звівся, підійшов до вікна в тій самій стіні й відчинив його. – Подивися.

Не знаючи, як повестися інакше, я підійшов до вікна й виглянув надвір. Неподалік вуличний ліхтар світив доволі ясно крізь темні шквали зливи, щоб я міг пересвідчитися, що там справді «нікого нема». Правду сказати, було видно тільки голий мур вежі.

Дамп’єр зачинив вікно й, кивнувши мені на стільця, сів сам.

Цей випадок сам собою не був дуже таємничий; годилося б будь-яке з дюжини його пояснень (хоча тоді жодне мені не спало на думку), а однак він справив на мене дивне враження. Надто вже мій приятель старався переконати, що нічого особливого не діється, й цими спробами тільки додавав ваги та значущості всій події. Довів, що там нікого нема, але ж у цьому й полягала загадка, а розгадки він не дав. Таке затаювання почало дратувати мене.

– Любий друже, – сказав я трохи іронічно, – я не ставлю під сумнів твого права тримати вдома стільки привидів, скільки відповідає твоїм смакам і уявленням про приятелювання. Це не моє діло. Але мені, звичайній діловій людині, що належить до цього світу, спокійніше й затишніше без привидів. Краще я повернуся до готелю, де постояльці досі в плоті і крові.

Це була не дуже чемна мова, але Дамп’єр не образився.

– Залитися, будь ласка, – відповів він. – Я вдячний тобі за відвідини. Ти почув сьогодні те, що я чув ще раніше, аж двічі. Тепер знаю, що це не галюцинація. Це дуже багато для мене важить. Більше, ніж можна було б уявити. Візьми сигару й наберися терпцю, а я розповім тобі цю історію.

Дощ тепер падав рівномірніше, його тихий монотонний шум переривався раптовими