Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

– Десять років тому, – розпочав він, – я винаймав квартиру на першому поверсі в одному з дуже схожих будинків. Це на тому кінці міста, в Ринкон-Гіллі. Колись цей район був чи не найкращий у Сан-Франциско, але згодом занепав – почасти через свою примітивну архітектуру, що не відповідала визрілим смакам наших багатих городян, а почасти через певні зміни на благо міської громади, які тільки нашкодили. Той ряд подібних будинків простягався трохи оддалік вулиці. Перед кожним житлом був невеличкий садок, відмежований від сусідніх низькою залізною огорожею й з геометричною точністю поділений навпіл жорствяною, обсадженою самшитом доріжкою, що вела від брами до вхідних дверей.

Якось уранці, вийшовши з дому, я побачив дівчину, що входила в сусідній садок ліворуч. Того теплого червневого дня вона була в легкій білій сукні. На плечі звисав крислатий солом’яний брилик, багато оздоблений квітами та стрічками за тодішньою модою. Але мою увагу недовго привертала вишукана простота одежі; ніхто не міг би дивитися на обличчя цієї дівчини й думати про щось земне. Не бійся, я не оскверню описом цієї краси. Незнайомка була напрочуд вродлива. Усе прекрасне, що я бачив чи вимріяв, втілилося в цій незрівнянній живій картині, створеній рукою Божественного Художника. Я був настільки вражений, що, не зваживши на доречність та пристойність, зняв із себе капелюха, як це робить ревний католик або добре вихований протестант перед образом Пречистої Діви. Незнайомка не виразила невдоволення. Вона тільки глянула на мене чудовими темними очима, аж мені перехопило подих, і ввійшла до своєї домівки, більш нічим не відповівши на мій вчинок. А я ще хвилину стояв як укопаний, із капелюхом у руці, болюче усвідомлюючи свою нечемність, але так глибоко зачарувавшись цим видінням неземної вроди, що каявся не дуже гірко. А тоді я пішов у справах, залишивши своє серце біля сусіднього будинку. Зазвичай я повертався додому пізно ввечері, але того дня вже пополудні стояв у своєму садку, вдаючи зацікавленість кількома непоказними квітами, яких досі й не зауважував. Моя надія не збулася. Дівчина не з’явилася.

Після тривожної ночі настав день очікування й розчарування. Зате наступного дня я таки побачив її, сновигаючи без мети в околиці. Звичайно ж, я не повторив позавчорашньої дурниці з капелюхом, навіть не наважився показати своє захоплення надто довгим поглядом, натомість серце в мене калатало дуже чутно. Я затремтів і відчув, що червонію, коли дівчина звернула на мене великі чорні очі. Впізнала мене й поводилася без тіні зухвальства чи кокетства.

Не втомлюватиму тебе зайвими подробицями. Відтоді я часто зустрічав цю красуню, але жодного разу не заговорив з нею, жодного разу не спробував привернути до себе її увагу. Мабуть, тобі нелегко зрозуміти таку стриманість, що вимагала величезного жертовного зусилля. Так, я був закоханий по вуха, але хто може здолати свій спосіб мислення й переробити свій характер?

Я належу до верстви, яку йолопи люблять величати аристократією, а ще більші йолопи раді, коли їх величають таким словом. А ця дівчина – хоч яка вродлива, чарівлива й вишукана – походила не з моєї верстви. Я дізнався ім’я незнайомки – нині не варто його називати – й дещо з’ясував про її родину. Цю бідну сироту утримувала її тітка – стара неймовірно огрядна жінка, власниця мебльованих кімнат, в одній із яких мешкала небога. На той час я мав невеликі доходи й не був налаштованй одружуватися. Напевно, брак такої схильності – це подарунок долі. Поріднившись із цими людьми, я прирік би себе на їхній триб життя, мусив би облишити свої книжки та наукові студії й опуститися до рівня простолюду. Легко засуджувати такі міркування, та я, зрештою, й не потребую адвоката. Нехай я заслужив на обвинувальний вирок, але в такому разі, справедливості ради, геть усі мої предки також мали б стати перед судом. Тоді я міг би попросити пом’якшення кари, мотивуючи це непоборною силою спадковості. Кожна краплина крові моїх предків волала проти такого мезальянсу. Проти цього нерівного шлюбу воювали мої смаки, звички, інстинкти й рештки здорового глузду, ще не знищені коханням. До того ж я, невиправний сентименталіст, вбачав витончену чарівливість у таких безособових, суто платонічних стосунках, які знайомство могло б звульгаризувати, а шлюб цілком певно звів би їх нанівець. Такої жінки, переконував я сам себе, якою видається ця прекрасна істота, просто не буває. Кохання – заворожливий сон. То чи варто самого себе спонукати до пробудження?

Оці почуття та міркування диктували цілком очевидну лінію поведінки. Честь, гордість, розсудливість, вірність ідеалам – усе це вимагало, щоб я кудись виїхав, але на таке мені бракувало снаги. Найбільше, на що я заледве спромігся, – це покласти край нашим зустрічам. Отож став уникати цієї дівчини, остерігався перестріти її випадково в садку. Я виходив із дому тільки тоді, коли був певен, що вона вже пішла на уроки музики, а повертався вночі. І весь цей час я жив як у трансі, дозволяючи собі оманливі фантазії й приміряючи своє інтелектуальне життя до солодкої мрії. Ой, друже, твої вчинки завжди виразно продиктовані здоровим глуздом. Навряд чи зміг би ти уявити той рай дурнів, в якому я тоді жив.

Одного вечора якась нечиста сила спокусила мене повестись, як останній ідіот. Нібито ненароком і неумисне я вивідав у своєї квартирної господині, великої пліткарки, що спальню цієї дівчини і мою відділяє тільки тонка спільна стіна. Піддавшись раптовому грубому пориву, я тихенько постукав по цій стіні. Звичайно, ніхто не відповів, але я, мов здурівши, не міг змиритися з невдачею й повторив цю дурнувату, образливу вихватку, але знову безуспішно. Допіру тоді я знайшов у собі крихту порядності й зупинився.

Десь за годину я, занурившись у свої кляті студії, почув – а може, це мені тільки здалося – стукіт у відповідь. Скинувши книжки на підлогу, я підскочив до стіни й розмірено – наскільки це дозволяло серце, що шалено калатало – тричі стукнув по ній. Цього разу не було й мови про помилку. Мені відповіли, точно повторивши мій сигнал: один, два, три. Ось і все, що я домігся, але й цього було більш ніж досить.

Це божевілля тривало й наступного вечора, як і багатьох інших по ньому, причому «останнє слово» завжди залишалося за мною. Весь цей час я був до нестями