Читати книгу - "Грона гніву"

— Та щоб мене — так! Другий день.

— То я й думаю. Дивина — тут забуваєш звичку називатися, як з людьми знайомишся. Стільки тут усіх. Люди та й люди. Ну що ж, сер, я сам Тімоті Воллес, а це мій Вілкі.

— Приємно познайомитися! — відказав Том.— Самі тут давно?

— Десять місяців,— розповів Вілкі.— Щойно по торішніх повенях тутка опинилися. Боже ж мій! Ну й часи в нас були, ну й часи! Ледь з голоду не вмерли!

Вони й далі тупали шляхом з плямами мазуту. Повз них прогуркотіла вантажівка з людьми. Кожен сидів, занурений у свої думки. Понуро тримався, щоб не випасти з кузова, і дивився вниз.

— Ці в газову компанію,— пояснив Тімоті.— Гарна робота в них.

— Я б міг нашу машину взяти,— запропонував Том.

— Ні.

Тімоті нахилився й підібрав із землі зелений горіх. Спробував придавити його пальцем — а тоді жбурнув у дрозда, який сидів на дротяній загорожі. Птах злетів, щоб горіх просвистів під ним, тоді знову сів на дріт і причепурив дзьобом блискуче чорне пір’я.

Том спитав:

— А ви що, без коліс?

Обидва Воллеси промовчали, але з їхнього вигляду Том зрозумів, що їм соромно.

— Місце, де ми робимо, всього тільки за милю,— сказав Вілкі.

— Ні, нема в нас авта,— сердито мовив Тімоті.— Продали ми наші колеса. Довелося. Ні грама їжі в роті не було, до останньої нитки все спустили. Роботи не мали, ну й довелося продати. Тут щотижня клієнти приїздять машини купувати. І якщо їсти хочете, можна продати авто. А якщо ви зголодніли як вовк, то вони майже нічого за машину не заплатять, за так візьмуть. А ми... ми тоді як вовки зголодніли. Десятку нам за машину дали.

Він сплюнув на дорогу.

— Я в Бейкерсфілді був того тижня,— тихо сказав Вілкі.— Бачив: там машина виставлена була, зношена вже... це наша, а цінник на ній — сімдесят п’ять доларів.

— Довелося нам,— сказав Тімоті.— Дозволили вже їм нас пограбувати, аби тільки не ми їх грабували. Ми ще не грабували, не крали, але, Бог свідок, уже на волосині від того були!

— Знаєте,— сказав Том,— ми, як сюди їхали, начулися, що роботи тут хоч греблю гати, кожному буде. Бачили рекламки, листки, там таке написано було: людей тре’.

— Так,— відповів Тімоті.— Ми теж їх бачили. А роботи тут небагато. І зарплата весь час понижується. Останнім часом я зморився як чорт, усе підраховував-підлічував.

— Але ж у вас є робота,— зауважив Том.

— Що є, то є. Але ненадовго. А хазяїн тут нівроку. Дільницю має маленьку. Працює з нами. Але, чорт забирай, ненадовго тут роботи стане, скоро скінчиться.

— То якого біса ви ще й мене в напарники взяли? — запитав Том.— Зі мною ж швидше все поробите. Що ж ви самі собі горло перерізаєте?

Тімоті повільно похитав головою.

— Не знаю. Мабуть, сенсу нема. Ми хотіли скластися, купити собі капелюхи. А тепер, гадаю, не вийде. Он там, праворуч, наше місце. Добра робота. Тридцять центів за годину. І хазяїн нівроку, дружній.

Вони звернули з шосе і вийшли на дорогу, посилану рінню, через маленький фруктовий сад і за деревами в затінку побачили маленький білий фермерський будиночок, а поряд сарай; за сараєм — виноградник і бавовняну плантацію. Коли всі троє пройшли повз будинок, двері грюкнули і з чорного ходу ґанком спустився кремезний засмаглий чоловік. На ньому був картонний шолом від сонця, а коли хазяїн вийшов на свіже повітря, то закасав рукави. Його навислі вигорілі брови були насуплені в злій гримасі. Засмаглі щоки обгоріли до червоного, як свіжа яловичина.

— Ранок добрий, містере Томасе,— привітався Тімоті.

— Добрий,— роздратовано відповів чоловік.

— Це Том Джоуд,— сказав Тімоті.— Чи не могли б ви дати йому якусь роботу?

Хазяїн спідлоба глянув на Тома і раптом розсміявся коротеньким смішком, але брови досі були насуплені.

— Ох, ну ще б пак! Я прийму його. Я всіх прийму. Може, мені ще сотня таких знадобиться.

— Ми просто подумали...— почав вибачатися Тімоті.

Томас перебив його:

— Я теж подумав,— він швидко обернувся і подивився на них.— Мені треба дещо вам сказати. Я плачу вам тридцять центів за годину — так?

— Ну так, звісно, містере Томасе... але...

— І за тридцять центів я отримую од вас те, що треба,— добру працю.

Він стиснув важкі кулаки.

— Ми щодня стараємось як тільки можемо.

— Ну, чорт забирай, сьогодні вранці ви отримаєте двадцять п’ять центів за годину. Хочете — згода, не хочете — ні.

Його розпашілий вид наллявся кров’ю від люті.

— Ми на совість працювали,— мовив Тімоті.— Ви самі сказали.

— Сам знаю. Але тепер так виходить, що я ніби не можу людей наймати.— Він ковтнув слину.— Слухайте,— провадив чоловік.— У мене тут землі шістдесят п’ять акрів. Ви колись чули про Асоціацію фермерів?

— Аякже.

— Ну от, а я до неї належу. У нас учора ввечері були збори. А знаєте, хто керує Асоціацією фермерів? Так скажу. Західний Банк. Цьому банку належить мало не вся ця долина, а як він чогось не має, то в нього на те папери є. І вчора ввечері один з членів того банку мені сказав: «Ви платите тридцять центів за годину. Краще знизьте плату до двадцяти п’яти». Я кажу: «Та в мене сумлінні робітники. Вони варті тридцяти». А він: «Ні, не так це,— і далі править: — Зарплатня зараз — двадцять п’ять. Якщо ви платите тридцять, це тільки заколот викличе. І, до речі,— додає,— вам же знадобиться кредит на врожай наступного року?».— Томас замовк. Його подих вихоплювався тяжко й уривчасто.— Ясно вам? Ставка двадцять п’ять центів — і як хочете.

— Ми на совість працювали,— безпорадно мовив Тімоті.

— Що, досі не второпали? Містер Банк керує двома тисячами людей, а я наймаю трьох. Мені на тих зборах про боргові зобов’язання нагадали. А якщо якийсь вихід знайдете — Христом клянуся, радий буду! Вони мене притисли.

Тімоті похитав головою.

— Навіть не знаю, що сказати.

— Зачекайте.— Томас швидко розвернувся й пішов до хати. Двері грюкнули за ним. За мить він уже повернувся з газетою.— Бачите? Ось, прочитаю: «Громадяни, обурені діяльністю червоних агітаторів, підпалили табір сквотерів. Минулої ночі група громадян, обурених агітацією, висловлюваною табором переселенців, підпалила намети