Читати книгу - "Грона гніву"

Том почав був:

— Та я...— але негайно прикусив язика.

Томас згорнув сторінку і дбайливо поклав у кишеню. Тепер він уже опанував себе. І тихо сказав:

— Тих людей послала туди Асоціація. А я про них повідомив. І якщо там колись дізнаються, що видав я, не бачити мені ферми наступного року.

— Просто не знаю, що й казати,— мовив Тімоті.— Якщо то справді були агітатори, то все ясно, чому там аж показилися.

— Я давно до цього придивляюся,— сказав Томас.— Як зарплату скорочують, до того завжди червоних агітаторів шукають. Завжди. От дідько, вони мене за горлянку вхопили. Ну то що, за скільки робитимете? За двадцять п’ять центів?

Тімоті втупився в землю.

— Я працюватиму,— промовив він.

— Я теж,— відгукнувся Вілкі.

— Здається, я вже щось надибав,— сказав Том.— Атож, працюватиму. Я ж по роботу їхав.

Томас вийняв із задньої кишені хусточку та обтер рот і підборіддя.

— Не знаю, як це витримати. Не знаю, як ви, мужики, можете прогодувати свою родину на отаку платню.

— Прогодуємо, поки працюємо,— сказав Вілкі.— Коли ж ми не працювали?

Томас глянув на годинник.

— Ну, ходімо копати канаву, пора. Їй-Богу,— сказав він,— маю вам щось сказати. Ви ж, хлопці, в отому урядовому таборі живете, так?

Тімоті нашорошився.

— Так, пане.

— А у вас щосуботи ввечері танці?

Вілкі всміхнувся:

— Ага, так.

— Ну то стережіться цієї суботи ввечері.

Зненацька Тімоті випростався. Він близько підійшов до Томаса.

— Про що це ви? Я член Центрального комітету. Я мушу знати.

Було помітно, що Томас побоюється.

— Нікому ні слова, що це я сказав.

— Та що таке? — наполягав Тімоті.

— Ну, Асоціації не подобається уряд табору. Там нема шерифових помічників. Люди самі закони вигадують — так я чував,— і не можна нікого заарештувати без ордера. А тепер, якщо там колотнеча станеться чи навіть стрілянина — кілька представників од шерифа до вас заявляться і табір вичистять.

Тімоті не можна було впізнати. Він розправив плечі, а погляд у нього став крижаним.

— Нікому ні слова, від кого це почув,— збентежено повторив Томас.— Там бійка буде в таборі ввечері. А шерифові представники де й візьмуться.

Том наполягав:

— Та нащо, заради Бога? Що ці люди — ко’ось турбують?

— А я скажу вам, нащо,— відповів Томас.— Усі, хто в таборі оселився, звикли, що з ними по-людськи поводяться. А якщо такий потрапить до табору для сквотерів, то їх важко буде подолати.— Він знову витер обличчя.— Пора на роботу. Ісусе, сподіваюся, не добалакаюся до того, що з ферми попруть. Але ви люди хороші.

Тімоті підійшов до нього і простягнув суху жилаву руку, і Томас потиснув її.

— Ніхто не взнає, хто сказав. Дякуємо. Бійки не буде.

— Ідіть працюйте,— сказав Томас.— Двадцять п’ять центів за годину.

— Згодні, приймемо,— відповів Вілкі,— від вас.

Томас пішов до будинку.

— Я зараз,— сказав він.— Починайте роботу.

За ним грюкнули двері.

Троє чоловіків пройшли повз побілену повітку, а потім до межі поля. Вони наблизилися до довгої вузької канави, де поряд лежали бетонні труби.

— Отут ми й працюємо,— сказав Вілкі.

Його батько відімкнув повітку і витяг звідти дві кирки та три лопати. Він сказав:

— Ось твоя красуня.

Том перекинув кирку:

— Божечку мій! Цьом — та в люлю!

— Заждемо, як ти на одинайцяту її вихвалятимеш,— зауважив Вілкі.— От поглянеш, чи буде вона й тоді цьом та в люлю.

Вони підійшли до канави. Том зняв піджак і кинув його на грудку розкопаної землі. Зняв кашкет і ступив у канаву. Потім поплював собі на руки. Кирка звилася в повітря й опустилася. Том тихо гмикнув. Кирка здіймалась і опускалась, і крекотала, хряскала щоразу, впиваючись у ґрунт, і грудки відлітали од вістря.

— Ну, батю,— сказав Вілкі,— грабар у нас що треба, першокласний. Та він народився копачем, із заступом у руках.

— Я вправлявся (уф!)...— сказав Том.— Еге, панове, вмію щось (уф!)... Життя на це поклав (уф!)... Аж за душу бере (уф!)...

Розрихлена земля розліталася перед ним. Сонце осявало фруктові дерева, і виноградне листя стало на лозах золотаво-зеленим. Шість футів зроблено — і Том відійшов та витер чоло. Вілкі змінив його. Лопата піднімалась і опускалась, і грудки землі розліталися від канави, яка все глибшала.

— Чув я про Центральний комітет,— сказав Том.— То ви там?

— Еге ж,— відповів Тімоті.— Це відповідальність неабияка. Людей стільки. Щосили стараємося. Стільки людей у таборі... хочеться, аби їм краще було. От якби тільки великі фермери нам так не дошкуляли — а то як чума достеменна. От хай їм грець.

Том поліз знову до канави, а Вілкі став осторонь. Том спитав:

— А як щодо тої бійки (уф!)... на танцях — ну, про що він балакав? Чо’о оті домагаються?

Тімоті йшов за Вілкі, вирівнюючи лопатою дно канави, готуючи її для труби.

— Схоже на те, що вимести нас хочуть,— мовив Тімоті.— Бояться, як би ми не зорганізувалися — так, мабуть. Може, вони мають рацію. Бо наш табір — це організація. Люди самі себе доглядають. Музики в нас найкращі, оркестр найліпший у цих краях. У крамниці відкрили для голодних маленький кредит. На п’ятірку їжі накупиш — табір дозволяє. І ніколи суперечок із законом не мали. Я гадаю, великих фермерів оце й лякає. Не можуть кинути нас у в’язницю — оце їх і лякає. Там надумали, мабуть: як ми самі табором керувати можемо, так, значить, і на інше здатні.

Том висунувся з канави й витер піт з очей.

— А ви чули, він з газети вичитував про якихось агітаторів на півночі, у Бейкерсфілді?

— Аякже,— підтвердив Вілкі.— Повсякчас таке пишуть.

— Ну, а я був там. Ніяких агітаторів там не було. Ніяких — як це зветься — червоних. А хто в біса оці червоні?

Тімоті розрівняв горбок на дні канави. Сонце спалахнуло на його щетині білими іскрами.

— Багато хто хоче знати, хто такі червоні,— він розсміявся.— Один з наших таки взнав.— Він акуратно поплескав по землі лопатою, приминаючи насип.— Є тут один такий, Гайне. Одержав щось близько тридцяти тисяч акрів, персики й виноград — і ще консервний завод, і винзавод. Ну, він весь час розводився про «отих чортових