Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Світло в серпні 📚 - Українською

Читати книгу - "Світло в серпні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Світло в серпні" автора Вільям Фолкнер. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 121
Перейти на сторінку:
чекатиме біля колії, на пагорбі.

— Дуже дякую, — відповідає білошкірий. Негр іде далі.

Браун повернувся до колії. Тепер уже не бігцем. «Не зробить він цього, — казав він сам собі. — Не зуміє. Знаю, що не знайде його, не зможе взяти їх і принести». Не називав імен навіть подумки. Тепер йому здавалося, що негр, шериф, гроші — це шахові фігурки, якими непередбачувано й безглуздо ходить туди-сюди Противник, що наперед знає Браунові ходи й сам створив довільні правила, яких, на відміну від Противника, мусить додержувати Браун. Зійшовши із шпал і заглибившись у гущавину неподалік вершини пагорба, він впав у відчай. Ішов неквапно, чітко дотримуючи відстані до залізничного полотна, ніби й не було нічого іншого на світі, принаймні для нього самого. Вибравши місце, звідки можна було непомітно спостерігати за колією, він сів.

«Знаю, знаю, що він не зробить цього, — подумав Браун. — Навіть не сподіваюся. Побачивши, що він повертається з грошима в жмені, я б очам своїм не повірив. Не для мене була б ця винагорода. Я знав би це наперед. Знав би, що це помилка. І сказав би тоді: „Йди собі. Ти шукаєш не мене, а когось іншого. Не Лукаса Берча ти шукаєш. О ні, приятелю. Лукас Берч не заслужив цих грошей, цієї винагороди. Нічого він не зробив для того, щоб їх отримати. Ні, приятелю. — Він засміявся. Сидячи навпочіпки, похнюпивши вимучене обличчя, він сміється. — Еге ж, друзяко. Лукас Берч прагнув одного-єдиного — справедливості. Тільки справедливості. Тому-то й сказав тим мерзотникам, хто вбивця й де його знайти, та вони ж не взялися до діла. Не взялися, бо тоді довелося б дати Лукасові Берчу гроші. Справедливості хочу“». Він уже говорить вголос, хрипко й жалібно:

— Справедливості. Ото й усе. Тільки своїх прав хочу. А ці сучі сини з бляшаними зірочками всі як один склали присягу захищати американських громадян. — Він хрипить, трохи не плачучи від злоби, відчаю та втоми. — Сука буду, якщо через таке не станеш більшовиком.

Отож Браун анічогісінько не чує, поки за його спиною не озивається Байрон:

— Встань.

Це триває недовго. Байрон знав, що інакше не буде. Однак не вагався. Підкрадався, поки побачив Брауна, й, спинившись, задивився на нього. «Ти більший за мене, — подумав він. — Та мені наплювати. Маєш усі переваги наді мною. Та мені й на те наплювати. За дев’ять місяців ти двічі відкинув те, чого я ніколи не мав за всі мої тридцять п’ять років. А тепер я сам іду на побої, та мені й на те наплювати».

Це триває недовго. Браун, крутнувшись, обернув собі на користь і те, що його заскочили зненацька. Не може повірити, що хтось, заставши свого ворога сидячим, дозволить йому звестися на ноги, хай навіть ворог і слабший. Сам він ніколи не вчинив би так. А те, що слабший повівся так, як ніколи не повівся б сильніший Браун, було гірше, ніж образа, то була насмішка. Отож Браун бився ще запекліше, ніж коли б Байрон напав на нього ззаду без попередження. Бився із сліпою відчайдушною відвагою вимордуваного, загнаного в глухий кут щура.

Тривало це менш як дві хвилини. А по тому Байрон спокійно лежав у витоптаному й потрощеному підліску й відчував, як обличчям помалу стікає кров, а гущавина хрускоче, стихає, западає в тишу. Ось він і один. Боліти не дуже болить, і, що найкраще, нема ніякого поспіху, гострої потреби щось робити й кудись іти. Спокійний, він просто лежить, пускає кров і знає, що невдовзі настане слушна пора повернутись у простір і час.

Його навіть не цікавить, куди подався Браун. Тепер нема потреби думати про нього. І знову пам’ять повниться нерухомими постатями, схожими на викинуті розрізнені іграшки дитинства, які безладно звалені на купу й покриваються пилюкою в забутому погребі. Джо Браун, Ліна Ґроув, Ґейл Гайтавер, Байрон Банч — усі вони нагадують забавки, якими він змалку грався, а тоді поламав і забув їх. Лежачи, він чує свисток паровоза на переїзді за півмилі звідси.

Це пробудило його, ось простір і час. Байрон сідає — повільно, непевно. «Принаймні я нічого не зламав, — думає він. — Тобто він нічого мені не зламав». Уже настала слушна пора, вже є час, а в ньому — простір і рух. «Так. Мушу рухатися, мушу перебиратися на нове місце, щоб там знайти, у що б його ще вплутатися». Наближається поїзд. Паровик дихає частіше й натужніше, ніби відчув узвіз, уже видно дим. Байрон шукає в кишені носовичка. Не знайшовши, віддирає від сорочки полу й обережно прикладає її до обличчя, слухаючи уривисте різке пихкання пари неподалік за пагорбом. Підходить до краю заростей, звідки видно колію. Напроти нього вже з’явився локомотив під окремішніми важкими клубками чорного диму. Постає враження його жахітливої нерухомості. Одначе він таки рухається, вперто лізе вгору схилом і перелазить гребінь. Стоячи на узліссі, Байрон із несподіваним хлоп’ячим захопленням (а може, й заздрістю), занесеним із дитинства в селі, спостерігає, як наближається паровик і насилу проповзає мимо нього. Проминає, а Байронові очі стрічають і проводжають вагони, що один за одним забираються на пагорб і спускаються з нього. І ось вдруге цього пополудня він бачить, як, немов вичаруваний, невідь-звідки вигулькує чоловік на бігу.

Навіть тепер Байрон не здогадується про Браунові наміри. Занадто поринув у спокій та самоту, й нецікаво йому. Ото стоїть собі й споглядає, як Браун, скулившись, підбігає до поїзда, хапається за стальну драбинку в кінці вагона, стрибає і зникає, немов усмоктаний порожнечею. Потяг набирає швидкість, Байрон спостерігає, як наближається вагон, де щез утікач. Вагон проминає, Браун стоїть, причепившись до нього ззаду, попереду наступного вагона, і, витягнувши шию, вдивляється в кущі. Двоє побачили один одного водночас: одне обличчя сумирне, непримітне, закривавлене й друге змарніле, зацьковане, розпачливе, цієї миті спотворене нечутним у гуркоті потяга криком, розминаються, немов на різних орбітах, розходяться, як привиди. Байрон і досі не думає. «Господи Боже, — каже він у дитячому захопленому подиві, — це справді мастак скочити на поїзд. Очевидно, не раз таке робив». Він узагалі не думає. Неначе рухома стіна задимлених вагонів стала греблею, за якою вже чекають простір, час, неймовірна надія й незаперечна певність, даючи йому ще мить спокою. Хай там що, та коли проминає останній вагон, тепер уже на повному ходу, світ хлине на Байрона велетенською хвилею.

Вона завелика й надто стрімка, як на міру відстані та часу, тому годі повернутися тою ж стежкою. Добрий шмат дороги

1 ... 100 101 102 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світло в серпні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Світло в серпні"