Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Ловець орлів 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловець орлів"

203
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ловець орлів" автора Джеймс Віллард Шульц. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 124
Перейти на сторінку:
на нас. Нам нічого не залишалося робити, як швидше зійти з дороги.

— Тікаймо! — гукнув я. — Сховаймося у гаю!

— А військовий загін? Вони нас побачать, — заперечила Суякі.

Замість відповіді я сходив її за руку і побіг униз по схилу, слідом за сестрою, яка робила такі великі стрибки, що здалеку нагадувала якогось дивовижного птаха. Суякі не встигала за мною. Я взяв її на руки — вона була такою маленькою і легкою. Ми бігли до гаю; що біля підніжжя пагорба, і були вже близько, коли я почув тупіт бізонів, а схилом покотилося каміння й уламки скелі. Кілька каменів пролетіло у нас над головами, але я не зупинився, не озирнувся. Ще кілька кроків — і ми сховаємося за товстими стовбурами тополь. Пітакі вже забігла в гайок і, визираючи з-за дерева, кричала мені:

— Швидше! Швидше!

Раптом великий камінь ударив мене в руку, і я впав уперед, ударившись головою в дерево.

Згодом жінки сказали мені, що я довго лежав як мертвий. Коли я розплющив очі, біля мене сиділа Пітакі, тримаючи в руках зведену рушницю. Я відчув гострий біль у руці. З-за дерев вийшла Суякі і радісно зойкнула, побачивши, що я розплющив очі. Вона підбігла до мене й почала обнімати, а я скрикнув від болю.

— Моя рука! — стогнав я. — Напевно, у мене зламана рука.

Справді, рука була зламана. Суякі сказала, що ми повернемося у вігвам, і там вона перев’яже її, а я став розпитувати про ворожий загін.

— Їх тут не було, — відповіла вона. — Спустившись із пагорба, вони повернули й поскакали вздовж річки Берези. Вони бачили нас і, мабуть, вирішили, що тут, у гаю, перебуває великий табір. А бізони перейшли річку й покинули долину.

Ми повернулися у вігвам, і, коли мені зробили перев’язку, я ліг — у мене паморочилась голова. Суякі сіла на узліссі й стала чатувати, чи не з’явиться хтось із нашого племені. Без сумніву, наші воїни переслідували ворогів.

Надвечір удалині з’явились вершники. Суякі замахала ковдрою, і вони під’їхали до нас. їх було сорок чоловік. Натрапивши на сліди військового загону — з племені ассінібойнів, — вони їхали дуже швидко, і коні їхні втомилися. Дізнавшись від нас, що вороги вже далеко, пікуні вирішили припинити погоню.

— Ми повернемось додому, — сказали вони, — і приготуємося до набігу на ассінібойнів.

Я спитав, чи не допоможуть вони нам перевезтися до табору, і всі воїни запропонували своїх коней. Двоє вирушили на полювання, вбили бізона й принесли нам м’яса, а ввечері усі вклалися спати біля нашого вігвама. Вони довго гомоніли, лежачи коло багаття, і укладали плани наскоку на ассінібойнів, а я прислухався до розмов. Звісно, мені довелося розповісти про те, як я пробував заманити бізонів. Дехто засміявся, дехто казав, що тепер я повинен відмовитися від свого за-думу.

— Недаремно ти зламав руку. Це погана прикмета. Вона попереджає, що ти ніколи не станеш заманювачем бізонів!

— Смійтеся на здоров’я, — відповів я, — але я знаю, що рано чи пізно ви всі їстимете м’ясо бізонів, яких я заманю в пастку.

Рано-вранці ми спакували речі й вирушили в дорогу. Воїни, які віддали нам своїх коней, їхали по двоє на коні. Мене везли на безколісному візку, і коли ми в’їхали до табору, мені страшенно боліла зламана рука. Друзі Суякі допомогли їй поставити вігвам, а Пітакі зі своїми подругами принесла хмизу й води, розвела багаття і постелила. Мої друзі заходили у вігвам, цікавилися моїм здоров’ям, утішали мене. А я й не знав, що в мене стільки друзів — молодих і старих! Варто було захворіти хоч би задля того, аби дізнатися про це.

Пізно ввечері прийшов найвірніший мій друг — Не-Бігун. Він щойно побував на раді у вігвамі Самотнього Ходака, і Мала Видра обіцяв заманити у прірву ще одне стадо. Я розповів Не-Бігунові, що сталося після того, як ми з ним розлучилися біля річки Берези; розповів, як я двічі намагався заманити бізонів, і обидві мої спроби були марними. Я не розумів, де я помилявся. Не-Бігун вирішив, що я діяв як слід і мені залишається дізнатися тільки одне: який закличний звук треба вигукувати, щоб бізони пішли до мене. Ми довго думали-гадали, але відповіді так і не знайшли.

Йдучи додому, мій друг сказав:

— Знаєш, що ми зробимо? Тільки-но твоя рука заживе і ти зможеш ходити, ми вдвох підемо до Малої Видри й попросимо його сказати нам, чому бізони біжать до нього.

— Так, я піду з тобою, хай навіть мені доведеться рачки повзти до його вігвама! — відповів я.

Коли Не-Бігун пішов, я довго не міг заснути і розмірковував, чи відкриє нам Мала Видра свою таємницю.

Наступного ранку військовий загін залишив табір. Воїни йшли на ассінібойнів, щоб повернути наших коней і примусити ворогів заплатити скальпами за набіг. Ми з Не-Бігуном від цього набігу не постраждали. Військовий загін вступив у бій з ассінібойнами неподалік від їхнього табору. Троє наших воїнів загинуло, інші помстилися ворогам за набіг, захопили сім скальпів і замість наших п’ятдесяти коней забрали сотню. Та виправа пам’ятна для мене тим, що в бою

загинув Прадавній Борсук, ватажок загону і мій добрий друг, його вбили, коли він намагався врятувати одного з поранених.

Того вечора Не-Бігун послав свою дружину до Малої Видри дізнатися, чи можна нам прийти до нього. Той відповів, що буде радий нас бачити, і ми негайно вирушили до його вігвама. Дружина Малої Видри почастувала нас, і я розповів про свої невдалі спроби заманити стадо.

Мала Видра слухав уважно і часто хитав головою, ніби хотів сказати: «Погано, погано. Не так треба було робити». Але жодного разу не перебив мене. Коли я закінчив розповідь, Не-Бігун звернувся до нього з таким словом:

— Мала Видро, Дарувальнику Достатку, ми просимо твоєї помочі! Розкажи моєму юному другові, майже-си-нові, як ти заманюєш бізонів. Чуєш, ти, Дарувальнику Достатку! Наш заманювач помер; він пішов у країну Піщаних Пагорбів і нікому не відкрив своєї таємниці. В племені кайна ти єдиний заманювач. У наших братів, північних «чорноногих», немає жодного заманювача. На всі три племені ти залишився один. Не ми, мисливці, а ти, Мала Видро, постачаєш вдів і сиріт м’ясом. Подумай, раптом з тобою скоїться якесь лихо! Велике нещастя спіткає нас, якщо ми залишимося без заманювача. Я гадаю, що в кожному племені має бути не менше двох або трьох заманювачів. Так, два-три на кожне плем’я! І я прошу тебе відкрити таємницю моєму майже-синові. Вождю,

1 ... 100 101 102 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець орлів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ловець орлів"