Читати книгу - "Ловець орлів"

Старий довго мовчав. Він дивився на язик полум’я і крутив у руках люльку. Я ладен був крикнути йому: «Говори ж! Говори! Дай нам хоч якусь відповідь!»

Нарешті він підвів голову і сказав:

— Є частка правди у твоїх словах. Нам потрібний ще один заманювач… Так, один — два принадники на кожне плем’я. В дні моєї юності заманювачів було багато. Чому? Мабуть, тому, що тоді люди більше думали про вдів, сиріт і убогих, аніж про війни та набіги. Вони шукали й знаходили способи заманювання бізонів. Мені хотілося б розказати твоєму майже-синові, як я заманюю стадо, але боюся, що мій таємний помічник покине мене, коли я відкрию таємницю. Я не смію говорити про те, що я бачив уві сні, що відкрили мені священні тіні. Та ось що я можу зробити: в Апаука є очі, є вуха. Наступного разу, коли я буду заманювати стадо, він піде зі мною, побачить і почує все, що я роблю. Але нехай пообіцяє мені берегти таємницю.

— О, присягаю тобі! — вигукнув я.

— Ми дамо тобі щедру винагороду за цю послугу, — сказав Не-Бігун.

Старий витрусив попіл із люльки, а ми, подякувавши йому, вийшли з вігвама. Я був такий щасливий, що навіть не відчував болю в руці.

Я жадібно слухав щоденні повідомлення дозорців про стада, що паслися поблизу. Щодня вони бачили стада на півночі, заході й сході, але жоден бізон не наблизився до кам’яних пасом. Минуло багато днів. Знахарі дістали священні люльки і молили богів спрямувати стадо до пастки. Не лише вони — все плем’я молилося і приносило жертви. Думаю, що ми троє — Пітакі, Суякі та я — молилися найбільше. Найцінніші наші речі ми принесли у жертву богам.

Якось уранці дозорці повідомили, що з півночі наближається стадо. До вечора хвилювання охопило весь табір: у стаді був один великий білий бізон. Тієї ночі ніхто не спав. Білий бізон — священна тварина, і його шкуру ми хотіли принести в жертву Сонцю.

І в нашому вігвамі ніхто не стулив очей. Ми співали священних пісень, а сестра шепотіла мені:

— Брате! Завтра, завтра ти дізнаєшся, як принаджують бізонів!

Після півночі жінки примусили мене прилягти, переконуючи, що мені треба виспатись і набратися сил. Я задрімав, але прокинувся задовго до світанку. Суякі нагодувала мене. З нетерпінням я чекав, коли нас покличуть іти до кам’яних пасом.

Розділ п’ятий

Звичайно, могло статися так, що стадо піде на одне з віддалених пасовищ, звідки неможливо буде його заманити. Ця думка всю ніч не давала мені спокою, а коли розвиднілось, я не міг усидіти на місці. Накинувши на спину шкуру, вивернуту наверх хутром, я попросив Пітакі прив’язати її до пояса, бо лівою рукою ще не володів. Потім я вийшов із вігвама, сів біля входу й став чекати.

У таборі ніхто не спав, у всіх вігвамах горіли вогнища, гули голоси, наче бджоли у вулику. Чоловіки, жінки, діти — всі чекали, поки їх покличуть до пастки?

Раптом я побачив, як один із дозорців спустився крутою стежкою й побіг до вігвама Малої Видри. Невдовзі він вийшов у супроводі старого, і вони вдвох попрямували до бескидів. Я злякався, чи не забув заманювач про мене, і вже хотів було кинутися за ним, як раптом побачив його старшу дружину, що швидко йшла до нашого вігвама. Підійшовши до мене, вона сказала:

— Юначе, мене послав до тебе мій чоловік. Сьогодні ти не підеш із ним, бо в стаді є священний бізон, і нам треба заволодіти його шкурою. Мій чоловік боїться, щоб ти не злякав бізонів. Якщо ти підеш із ним, тварини можуть звернути вбік, і білий бізон утече від нас.

Вона повернулась і побігла до вігвама Самотнього Ходака, де вождь і ватажки чекали звісток від заманю-вача. Я нічого не відповів їй. Я був такий засмучений і розчарований, що не міг вимовити й слова. До мене підбігли сестра із Суякі.

— Брате, ми все чули! — вигукнула сестра. — Ой, як нам жаль тебе!

— Нічого! Не вдавайся у відчай! — сказала мені Суякі. — Наступного разу Мала Видра дозволить тобі піти з ним. А сьогодні ти підеш з нами, сховаєшся за купою каміння і стежитимеш за ним. Можливо, ти дізнаєшся ще про щось.

Саме цієї хвилини пролунав голос оповісника, який закликав нас залягти за кам’яними пасмами. Я зірвався на ноги, і ми втрьох побігли до бескидів.

«Суякі слушно радить, — подумав я. — Якщо я сховаюсь за останньою купою каміння і стежитиму за Малою Видрою, можливо, мені пощастить відкрити його таємницю».

Біля підніжжя бескидів до нас приєднався білий юнак, мій друг Вставай-Вовк. Побачивши мене, він дуже здивувався.

— Я думав, ти сьогодні підеш із Малою Видрою, — сказав він.

— Я залишився, бо в стаді є священний бізон, — відповів я. — Мала Видра боїться, щоб я не зашкодив йому заманити стадо у пастку.

Раптом я помітив, що Вставай-Вовк тримає в руці прилад-далекогляд.

— Ходімо разом на дальший край кам’яного пасма, — мовив я. — Ти маєш чарівне око — даси мені подивитися в нього?

Він погодився, і ми піднялись на плоскогір’я, звідки побачили велике стадо бізонів, яке паслося на тому боці улоговини. Тварини попаски рухалися на північ; очевидно, вони ходили на водопій незадовго до світанку. На захід від кам’яних пасом я побачив друге стадо. Воно було значно більше від першого і йшло просто до улоговини.

— Мала Видра велить нам залягти за камінням, — переказували дозорці загоничам, що піднімалися крутою стежкою.

Заманювач сидів збоку, на схилі плоскогір’я і не зводив очей зі стада. На нас він не звертав анінаймен-шої уваги. Я знав, що він благає своїх таємних помічників допомогти йому заманити в пастку стадо, у якому був священний білий бізон.

Бізони за своєю природою не схожі на антилоп, оленів та інших тварин, що мають роги. Вони не бояться нікого, крім людини. Коли зграя вовків, оточивши самотнього старого бізона, перегризає йому сухожилля ніг і валить не землю, він наче дивується, як могли такі маленькі тварини взяти над ним гору. Адже безліч разів вони наближалися до нього, дивилися, як він скубе траву, і бізонові здавалось, що вони неспроможні заподіяти йому зла.

Бізон недобачає. Якщо мисливець наближається повільно, бізон помічає його аж тоді, коли той підходить мало не впритул. Але слух у нього добрий; він чує найменший шерхіт і здалеку вловлює запах людини.

Того ранку загоничі,