Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Відчиніть, — гукнув я.

Знову шелест і шлапання, але вже якісь старанніші і легші.

— Хто там? — спитав жіночий голос.

— Подорожній, впустіть загрітись.

У сінях почулося зітхання, гримнув засув. Хата була непричинена, і я побачив у скупому світлі високу струнку жінку з обв’язаною рушником головою. Вона сердито штовхнула засув і чистим дзвінким голосом запросила:

— Заходьте.

Я підійшов до плити, наблизив до дверцят руки. Жінка вміряла мене проникливим поглядом темних, глибоко посаджених очей і, ставши ногою на припічок, вилізла на влаштовані майже під стелею нари. Я сів на лаву. Під бічним вікном на ослоні в купі кожухів хтось схлипував судорожним сонним плачем.

— Вибачте, що невчасно потурбував, — сказав я. Молодиця на мить звісила з нар голову і знову лягла. — Ви звідки? — запитала вона своїм зворушливо-мелодійним голоском.

— До Львова їду, — відказав я. — А ви як — самі? Молодиця промовчала, потім через добру хвилину покликала:

— Сильвестре!

З сіней, розтираючи долонею горло, ввійшов господар, став біля печі, дивлячись на молодицю, ніби питаючись:

«Кого впустила і як мені поводитися?»

— Подорожній, — сказала жінка. Господар повернувся до мене, недовірливо оглянув зверху донизу і буркнув:

— Добрий вечір.

Я тільки тепер розрізнив солодкувато-теплий запах самогонки і побачив на плиті високий спіжовий казан з мідною трубкою в накривці.

— Ночувати проситься? — звернувся господар до жінки.

— Не знаю, — відповіла вона холодно. — Спитай сам.

— Ночувати проситесь? — похмуро скосився на мене господар.

— Як дозволите… Якщо ваша ласка, переночую. Господар полапки обмацав кишені, вийняв люльку і капшук з тютюном.

— Курите?

— Так. — Я взяв пучку махорки. — Дякую.

— Нема за що. — Господар ще раз пильно подивився на мене і сказав: — Холодно надворі?

— Дуже.

Він якось вдоволено похитав головою, ніби кажучи: «А ти як хотів? Знай наших». Потім раптом нахмурився, підтягнув штани й опустився на стільчик.

В хатині було до краю бідно, земля подовбана, певне, дрова кололи, не виходячи за двері, в кутку стояло погнуте відро з водою, і над ним на цвяху висіло оббите горнятко. У чорному перекошеному миснику стояла ребром велика глиняна миска і пляшка без шийки.

— Там під припічком ще є квасоля — дай, — кинула молодиця і чогось надула в посмішці губи, немовби їй вдалося над кимсь помститися.

Господар потягнувся рукою до горщика, помішав дерев’яною ложкою.

— Беріть їжте.

Я вийшов до сіней помити руки, потім усівся за скринею і, набравши в жменю квасолі, став по одній класти до рота. Господарі, здавалося, насторожено чекали, коли несподіваний гість насититься. Захланний і ненаїдний Северин Шутько на такий випадок мав правило: що не до рота, то дякую. Але мені за кожну бобину було заморочливо кланятись.

— Може, «отого» дай, — запропонувала молодиця. Господар нехотя звівся, узяв пляшку без шийки, поставив передо мною горнятко і з ваганням подивився у вічі.

— Я майже не п’ю, — сказав я. — Трошечки, коли ласка. «Оте» було міцним із запахом перегару перваком. Господар став до дружини спиною, налив собі й махом вилив до рота.

— Ще? — запитав він і нахилив голову, наслухаючи. На нарах панувала тиша, і він додав: — Пийте ще. — Тут же моргнув мені, ковтнув сам, а відтак налив мені.

— За здоров’я вашої господині, - сказав я. Молодиця ворухнулась, окинула мене якимсь нестямним поглядом і шарпнула на голову рядно.

— Можете покластися на лаві, - показав рукою господар. — А мені ще треба попильнувати.

В бур’яні за вікном стиха шепотів вітер. У мене перед очима стояла галявина з заячими слідами Від думки про незахищеність людини серед того снігового моря я здригнувся. В хатині було тепло, навіть запах самогонки не відбивав почуття домашнього затишку. Мене трохи вразили стосунки між господарями, я так і не дотямив, хто з них тут перший, але нехай собі живуть, як уміють. Коли я вкладався, молодиця зробила щілинку проти очей. Я знав, що за мною стежить її відьомський погляд, здогадувався про це і її чоловік, очевидячи застарий для неї. Я намагався пригадати її обличчя. Воно було дрібне, як у дівчини-підлітка, тільки довгі чорні брови і темні хижі очі свідчили про те, що молодиці вже десь поза двадцять п’ять Мабуть, заміж вийшла дуже рано, коли син виглядає на років вісім-дев’ять. Це він плачем схлипував крізь сон. Певне, одержав від старого на вечерю кілька палиць.

Я спав некріпко, чув, як возиться біля плити господар, як підбадьорює себе перваком з пляшки без шийки.

Всю ніч горів, чадячи, каганець. Господиня час від часу мотлихалася на своєму троні, а перед досвітком злізла, налила собі самогонки (старий куняв) і видряпалась назад, показавши довгі, тонкі й білі як сніг ноги. Натягаючи рядно, вона подивилась у мій бік недобрим ворожим поглядом.

— Як ваше прізвище? — запитав я вранці господаря. Молодиця вже тарабанила в сінях коновками.

— Окільнюк. Сильвестр Окільнюк…

«Той, що б’є мертвих», ще хропів у кожухах на ослоні. Я взувся у теплі підсохлі чоботи, вмився надворі терпким снігом, витер рукавом лице. Молодиця була не в гуморі й не відповіла на привітання. У хаті я сказав старому:

— Пане Окільнюк, ви не маєте бажання піти зі мною по зайців? Я розіклав у лісі сильця.

Старий зиркнув на двері, якусь хвилину думав, прислухаючись до гримоту, і заперечливо покрутив головою.

У лісі я готовий був умерти, побачивши на краю галявини розшматованого вепром зайця. Та доля не скривдила мене. Між стовбурами на гіллячках, як хлоп’ята, висіли великі вухані. Я переставив сильця і перекинув через плечі здобич. Крім мене, з хатини ще ніхто не виходив. Окільнюк спав на печі. Молодиця через лійку наповнювала пляшки, складала до кошика, кудись збираючись. Побачивши, як я розбагатів, вона кинула на мене заздрісними очима.

— Шкода, — сказав я. — Шкурки мені ні до чого, а зайці замерзли, хіба що прийдеться почекати, або лишити їх вам.

Вона вперше усміхнулася. В її роті не вистачало одного переднього зуба.

— Покладіть, нехай відтануть.

— Незручно, я вже у вас забарився.

— А шкурки гарні. От справили б Семенові комір.

— Мабуть, я ще не піду.

— Та й правда… — Вона чогось зашарілась. — Я несу це зілля на польську колонію, — махнула вона кошиком, — Виміняю муки, може, печеного хліба.

Куточки її губ неприступне зігнулися на кашель чоловіка, та через мить їх знову відпустило, і вона, як