Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Мимо віконця вітер зацідив сніговою порошею, в хаті посутеніло. Молодиця нахилилась до шибки, мовчки постояла, тоді поспіхом накрила хусткою кошика і, нічого не кажучи, вийшла з хати. Голосно луснули сінешні двері. Окільнюк засопів і повернувся на другий бік. Видобувшись з кожухів, сів на ослоні і почав протирати очі «той, що б’є мертвих». Угледівши мене, він зіперся на лікоть і замислився.

— А-а… Це ти! — мовив він.

— Впізнаєш?

— Вас тут небагато приходило вмирати. Тобі пощастило. А двох, — він розглянувся по хаті і провадив тихіше: — Двох мій старий закопав у лісі. — Чомусь посміхнувшись, він поманив мене пальцем до себе: — Тиждень спокою не було. Лупцювалися, аж гай шумів. Не могли поділитися ганчірками з мерців.

Він рвучко схопився з гнізда і почав натягати штанці.

— А я зайців наловив, — повідомив я.

Малий поклав босу ногу на зайця, наморщив, як дорослий, чоло.

— Мої не здогадаються, — сказав він, очевидно, про батьків. — Мені однаково, нехай побігають. А ти добре, що прийшов. Мене сумління мучило: думав, розгризли дикі свині. Живий, то добре, що живий. Самогонки тобі давали?

— Давали, — відказав я.

— Для колонії гонять. Колонія їм дає солод, а вони їй — самогонку. Так і перебиваємося.

Дитинства цей хлопчик не знав і не знатиме. Він засвоїв мову своїх прикрих, недовірливих, звіркуватих батьків і, не знаходячи більш нічого цікавого, змалку незлюбив їх.

— Пошукай ножа, — попросив я.

— Візьми, ось на комині. Будеш знімати шкурки?

— Ти мені допоможеш?

— Та ні, не люблю крові.

– І я, брате, не люблю, — сказав я.

На світі дуже багато людей вивчало родовід сімей. Один накопичує, другий розкошує, третій усе добро спускає з рук — це тема багатьох епопей. Ось і тут: батьки розмовляють, вкладаючи в слова ненависть, по суті, обмінюються плювками, а ця доросла в мові дитина користується тими самими словами інакше, наповнює їх цілком відмінними почуттями.

— Гаразд, — додав я. — Впораюсь сам.

— Звичайно, я б у таких дрібницях не шукав помічника.

— Ти підріс з осені, - усміхнувся я.

— А ти купив добрі чоботи. — Він з тугою в очах обійшов навколо мене.

— Я і тоді був у цих чоботах. Ти, брате, де додивився.

Він знизав плечима, виліз на лаву і почав хукати на замерзле вікно. З лави звисали, подригуючи, його босі ноженята.

— Обв’яжуся лахами і піду надвір, — ніби вголос розмірковуючи, сказав хлопчик. — Сидиш у хаті, сидиш… Ми з старим, як арештанти. Мамі добре. Її шнурованих черевиків вистачить ще на одну зиму. Чого люди не можуть ходити, як вовки?

Може, він чекав, що я йому дам на годинку чоботи, бо, отак скаржачись, крадькома позирав у мій бік. Штучність, лицемірство і судороги егоїзму — звички нашого віку. І цей чоловічок уже пускав у хід хитринку. «В умовах сім’ї серце, розум і рука тісно зв’язані між собою, несуть службу життя, просякнуту духом істини і справедливості…» Як це смішно звучить! З нас готували педагогів і заставляли заучувати ці «лебедині пісні», як молитви. «Святиня сімейного вогнища є тим місцем, де сама природа спрямовує, здійснює і забезпечує рівновагу людських сил». У сім’ї об’єднується все, що я вважаю найбільш святим і високим для народу і бідних… Лише з сім’ї, з неї єдиної, походять істина, сила і благотворний вплив на народну культуру…»[52] Навчаючи мене цих «лебединих пісень», вони хотіли з мене зробити свого місіонера, а вийшло навпаки: те, чого вони мене навчили, повернулося проти них. Тепер розумніший підхід: тримають у темряві. На цих галичан не можна покладатися. Скільки вовка не годуй, він у ліс дивиться.

— Стара моя давно пішла? — запитав «той, що б’є мертвих».

— Перед тим, як ти встав.

— Вона довго не засиджується в колонії.

— А ти що робиш цілими днями?

— Дивлюся у вікно.

— Думаєш?

— Так.

— Бачиш бабу Ягу, відважного князя і крилатого коня…

«Той, що б’є мертвих» басом засміявся, але не сказав нічого, тільки ближче нахилився до віконця і нібито пильніше став вдивлятися у заметіль. Вітер стугонів і шарпав загату. Я вийшов за сіном, щоб наладувати шкурки. Поміж бур’янами попадалась така податлива відвологла трава, що просто просилася для в’язання. Я вибрав сніпок цієї трави і заніс до хати разом з бур’яном для шкурок.

— Ти хочеш настелити діда? — запитав Семенко. — Хіба завтра різдво?

— Заскоро святкуєш, — усміхнувся я, підвішуючи шкурки до цвяхів біля запотілого одвірка. — Зараз ми сплетемо кіску і змонтуємо тобі чоботи.

Його безжально-застиглі оченята спалахнули зацікавленням, як у деспота, якого давно не хвилювали несподівані винятки серед заведеного ним порядку. Я зв’язав стебла і подав йому, щоб тримав.

— Я в них не обморожу ніг? — запитав він з недовірою.

— Обшиємо зайцем. Хлопчик повів бровами.

— Ой, ти вигадливий. — У його голосі почувся захват. — Певно, багато світу сходив?

— Немало.

— Оце чоловік! — Він зазирнув мені у вічі і перейшов на шепіт: — Старий мій каже, що був в Італії. Можна в це вірити?

— Можна.

«Той, що мертвий б’є» невдоволено скривився.

— Чого набурмосився? — спитав я. — Такі речі невпрогнів мовляться.

— Плети, плети.

Молодиця внесла наповнену торбу. Коли скинула її біля скрині, задзвеніло зерно.

— Ще спить? — спитала, ні до кого не звертаючись. Зняла з себе кожуха, витерла піт на чолі: — Це ви розтопили?

— Збирався пекти зайчатину.

— А це для чого? — показала на кіску.

— Поки що таємниця.

Вона скривила губи і стала вибирати з торби фабричні сухарі, якими поляки забезпечували армію на час походів. Рухи її були в’ялі, ніби пробивалися крізь далеку сутінь задуми.

— Сходіть до криниці по воду, — мовила грубуватим тоном.

Хлопчина перехопив з моїх рук недоплетену кіску і зиркнув на матір недобрими очима. Коли я прийшов з повним відром, молодиця хмикнула, пересікаючи хату, наштовхнулась на мене і ще раз хмикнула. Очі її при цьому залишались строгими і спокійними, як в актора, що відшліфовує інтонації.

— Я так стомилася, треба нарубати дров, — сказала вона трохи м’якше, мабуть, збагнувши, що я буду слухняним без спеціальної муштри. — Сокира в сінях, — докинула вже безбарвним тоном, зняла миску і заходилася мити м’ясо.

Сокира годилася хіба для того, щоб кидати за рідним батьком. Я розчистив сніг перед порогом, знайшов заповітну прадідівську плиту і поточив вістря. В душі я втішався цією пригодою.

Коли я увійшов з сіней з дровами, молодиця, стоячи на печі, тягнула з-за комина корито.

— Поможіть, — покликала мене.

За комином на печі було четверо булькаючих самогонною закваскою корит. Одне ми зняли на скриню, видко, ввечері знову пустять