Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

— Айдего, — кажу я, — що то в тебе за книжка?

Айдего, мабуть, теж забув про наші сварки, бо відповів лагідно, без ніякої злоби і лайки.

— Та це, — каже він, — здається, — том творів Омара Х.М.[296]

— Омара Х.М., а як прізвище? — питаю я.

— Омар Х.М. і все, — каже він.

— Ти брешеш, — кажу я розсердившись, що Айдего хоче поглузувати з мене. — Ніхто не підписує своїх книжок самим ім’ям без прізвища. Якщо це який не-будь Омар Х.М. Спупендайк або Омар Х.М. Мексвіні, або Омар Х.М. Джонз, так чому-б не сказати цього по-людському замість відкушувати кінець немов те теля, що відриває шмат сорочки, вивішеної сушитися.

— Я тобі правду кажу, Сенді, — спокійно каже Айдего. — Це книжка поем Омара Х.М. Я спочатку не міг нічого розібрати, але якщо читати довго, то врешті-решт натрапиш на жилу. Я б не проміняв цієї книжки навіть і на пару червоних ковдр.

— Ну й читай її собі на здоров’я, — кажу я. — Мені ж більше до вподоби безстороннє констатування фактів, над якими можна попрацювати головою, а це, здається, якраз і є в моїй книжці.

— Те, що тобі припало, — каже Адейго, — просто статистика, найнижча ступінь знання. Вона тільки отруює мозок. Мені більше подобається система натяків оцього Х.М. Він, очевидно, щось ніби агент винної фірми. Він раз-у-раз оголошує тост за те, щоб нічого не робити і хоч, здається, страшенний буркотун, але так здорово заливає себе, що навіть коли він лається, то здається, що то він запрошує вихилити чарчину. Але це ж поезія, — каже Айдего далі, — а от твоїм биндюжником, що постачає знання футами й цалями, я просто погорджую. І якби дійшло до пояснювання філософського інстинкту в світлі науки, я певний, що мій Х.М. побив би твого писаку і у параграфах, і, у цифрах, і у розмірах грудей, і у пересічних дощових опадах.

Отак ми з Айдего і здобули освіту. День і ніч ми читали наші книжки. Ця хуртовина, безумовно, дала кожному з нас чималенько знання. І якби під ту пору, як сніг почав танути, ви б зненацька підійшли до мене й спитали:

— Сендер-сане Прет, у що стане покрити квадратний фут даху залізними листами двадцять на двадцять вісім, ціною по дев’ять доларів п’ятдесят центів за ящик? — я відповів би вам з такою самою швидкістю, з якою світло, що проходить сто дев’яносто дві тисячі міль за секунду, перебігло б від одного кінця лопати до другого. А хіба багато хто зможе це зробити? От спробуйте збудити серед ночі кого хочете з ваших знайомих і одразу спитайте його скільки костей у людському кістяку крім зубів, або скільки по закону штату Небраска треба голосів, щоб скасувати “вето” губернатора. От спробуйте й побачите.

Яку користь мав Айдего із своєї книжки, я точно не знаю. Айдего, правда, вихваляв свого винного агента, як тільки розкривав рота, та я йому не дуже вірив.

Цей Омар Х.М., на думку Айдего, здається мені схожий на собаку, що дивиться на життя, як на бляшанку з-під консервів, прив’язану йому до хвоста.

Набігавшись до смерті, він сідає, виваливши язика, дивиться на бляшанку і каже:

— Ну, якщо вже ніяк неможна позбутися цієї бляшанки, то наповнимо її тут у шинку за рогом і вип’ємо за мій кошт.

Крім того, він, здається, був персіянин, а я ніколи не чув, щоб із Персії виходило що-небудь варте уваги, крім турецьких килимів та мальтійських котів.

Тієї весни ми з Айдего натрапили на жилу. Ми мали звичку зараз же продавати і рушати далі. Ми заплатили нашому кредиторові за харчі по вісім тисяч доларів кожний, а потім рушили до маленького міста Роза, що стоїть на Лососевій річці, — відпочити, попоїсти по-людському і скосити бакенбарди.

Місто Роза не схоже на золотокопальні селища. Воно лежить у долині і в ньому так само мало грюкотні і зарази, як і в усякому тихому містечку. Там навіть є екіпажний шлях, що йде аж за околицю. Перший тиждень ми з Айдего цілий день їздили в екіпажі, а на ніч ховалися в готелі “Сонячна краса”. Як ми чималенько поблукали по світу, а до того ж були й досить начитані, то незабаром нас познайомили з найкращим товариством Рози і почали запрошувати на найшиковіші й найбонтонніші розваги. І от на одному вечері в міській управі, де на користь пожежної сторожі влаштовували фортеп’янний концерт і змагання хто більше з’їсть перепілок, ми з Айдего Ґріном уперше зустрілися з місіс Д. Ормонд Семпсон, королевою товариства Рози.

Місис Семпсон була вдова і власниця єдиного на все місто двоповерхового будинку. Цей будинок був пофарбований у жовте і звідки б ви не глянули, він так само впадав у око, як крихта яйця на підборідді пан-отця в пісний день. Двадцять два мешканці міста Рози, крім мене й Айдего, зазіхали на цей жовтий будинок.

Коли ноги і кістки перепілок були винесені з управи, почалися танці. Двадцять три поклонники місис Семпсон почали гасати навколо неї і навперейми запрошувати її до танцю. Я ж ухилився від ту-степу і попросив дозволу провести її додому. От тут мені й пощастило.

По дорозі вона й каже мені:

— Правда, містере Прет, зорі сьогодні якось особливо гарні й ясні.

— При тих шансах, що припали їм, — кажу я, — вони поводяться досить пристойно. Он, бачите, та велика відстоїть від нас за шістдесят шість більйонів миль. Світло її доходить до нас за тридцять шість років. У вісімнадцятифутовий телескоп ви можете побачити сорок три мільйони зір, включаючи й зорі тринадцятої величини. Якби одна з таких зір зараз погасла, ви б усе ж таки бачили її ще дві тисячі сімсот років.

— Ох, Боже мій! — каже місіс Сампсон. — А я цього зовсім не знала. Ох, як жарко! Я така мокра, неначе тільки що хтозна й як танцювала.

— Причину цього дуже легко зрозуміти, — кажу я, — коли взяти до уваги, що у вашому тілі одночасно працюють два мільйони потових залоз. Якби всі ваші потові протоки, які завдовшки чверті дюйма кожний, покласти кінцями один до одного, то вони витягнулися б на сім миль.

— Ой, Господи! — каже місіс Семпсон. — Ви немов зрошувальну канаву списуєте, містере