Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

І ось знову навколо лише степ. У порівнянні з Жаб’ячим болотом, геть безмовний. Ніби заснув і, щоб не турбували, відгородився від решти світу небесним куполом.

З незвички, у перший день, ми з Василем будь-яку розмову починали з крику і тільки після кількох фраз, переходили на нормальну гучність. Потім знову звикли... Тепер частіше шепочемо один до одного, як змовники. 

Ось уже четвертий день ми простуємо на південь, і степ потроху змінюється. Все рідше зустрічається чорнобиль чи лобода з м'ясистими, товстими стеблами в зріст людини, повільно, але неминуче поступаючись перед натиском, набігаючих з півдня сріблястих хвиль тирси та ковили.

Вітерець все спекотніший, земля твердіша... Одне радує, немов би зроблені з дроту і бляхи, листя і стебла більше не сягають ніг вершника і кінського черева. Інакше ми за пару днів уже б кров'ю спливли від порізів. Дивно, що ні козаки, ні татари не придумали нічого схожого на техаські чапи*. (*Чапи (англ. Сhaps), легінси (англ. Leggings) — шкіряні ногавиці (гетри, гамаші), робочий одяг ковбоя, які надягають поверх звичайних штанів, щоб захистити ноги вершника під час їзди по чагарниках чапаралі (chaparral — зарості карликової дуба і ялівцю). Щоб в цьому не сумніватися, досить подивитися, на яке лахміття перетворюється рогожа, якою ми обв'язуємо нижні частини ніг коням. Нижче коліна і вище бабок. П'ясті і плюсна...

Пощастило мені з «втратою» пам'яті. Є час все вивчити і запам'ятати. Чесно кажучи, ніколи не думав, що кінь складається з такої неймовірної кількості абсолютно невідомих мені термінів. Навіть без трензелів і вухналів...

До речі, про коней ...

Коли я відважно закінчив операцію по захопленню транспортного засобу, в тому сенсі, що примудрився накинути коневі на ноги пута, і нарешті зміг озирнутися — виявилося, що Василь теж уже впорався зі своєю здобиччю. Та ще й якою... Якщо я хапав першого, хто підвернувся, то козак явно вибирав. Забувши про вільне життя, перед ним покірно схиляла шию алюрна* (*стар., — струнка, гінка) солова кобила. З розкішною, золотистою гривою.

Справжня красуня, особливо в порівнянні з моїм непоказним, чорно-бурим і надмірно кошлатим екземпляром. Ще й горбоносим. Чистісінько як у казці... Ну, та я не вибагливий. Головне, що не пішки. Санчо Панса взагалі на віслюку їздив і нічого. У лицарський роман потрапив. Тут куди важливіше з вибором супутника не помилитися. А в цьому мені пощастило. Хоч і простий козак, але не будь-який точно.

— О-хо-хо, Петрусю, ​​з тобою не засумуєш... — стриноживши кобилу, Полупуд підійшов до мене. — Хоч куди поткнешся, скрізь на вербах золоті грушки ростуть. Що тарпана замість коня піймав — це пів біди. З кожним могло трапитися. Але чим тобі ватажок табуна так сподобався? Його ж не те що виїздити — тримати в неволі не вдасться. Дивись, як зиркає звірюка! Дай тільки відсапатися. Будь-які пута перегризе. А зазіваєшся — вибере мить і вб'є. Коні ударом копит вовкові череп розбивають, як гнилий кавун. І зубами може вгризти не гірше ведмедя. Руку на раз з плеча вирве.

— Не може бути!

— Ще й як може. То ж не корова. У коней зуби вперед стирчать. Цапне — мало не здасться. Не раз бачив, як у бою жеребець ворогів шматував.  Так що вибач, але відійди в бік. А ще краще — йди, мою кобилку притримай.

Про зубах і все таке, я був в курсі. Сумнівався, що ватажка зловив. Але це вже було неважливо.

Василь вправно і надзвичайно швидко, так що дикун навіть смикнутися не встиг, зняв з тарпана пута і вуздечку. Той ще якийсь час продовжував лежати, не вірячи, що вільний. Потім прудко схопився і рвонув геть... Зупинився, відбігши метрів сто. Озирнувся. Подивився на нас. Схоже, не зрозумів, що це було... Стріпнув кудлатою головою, заіржав і помчав у степ, наче барабанний дріб пробив. Вистачило кількох секунд, щоб тарпан пропав з очей і загубився в травах...

— І що мені тепер робити? — я не те щоб обурився вчинком запорожця — довіряв його досвідові. Але можливість пішої подорожі, котра щойно стала реальністю, теж не тішила.

— Для початку, озирнися, — посміхнувся Василь.

Я послухався поради і... отетерів. По живіт у воді, посеред озері стояла доволі симпатична кобилка. Не така красуня, як у Полупуда, але теж нічого. І статтю, і мастю. Булана, з білою «зірочкою» на чолі... Кобила здивовано озиралася, тривожно форкала, але з води не виходила.

— В баговинні загрузла чи що?

— Угу... В капкан потрапила, — гмикнув Полупуд. — Я так розумію, ще подарунок від озерного господаря. Забирай і подякувати не забудь. У нас, крім терену, ще шипшина залишилася. Висип всю. Потерпимо кілька днів без узвару.

Вгадав, водяній підсобив. Озеро відпустило полонянку, як тільки я надів на неї вуздечку. Кобила похитала головою, звично пристосовуючись до упряжі, і без найменшого опору пішла в поводу. На відміну від дикої звірини, для домашніх тварин служба людині — не неволя.

Озерний не був примхливим. Підношення, у вигляді декількох жмень ягід прийняв прихильно. В розмову, правда, не вступав. Мабуть, не хотів прокидатися... Зате віддарився щедро. Викинув на берег півдюжини здоровенних золотистих карасів. Кілограма по півтора кожен. Не менше. Забезпечивши нас провізією дня на два...

А на третій день Василь підстрелив доволі вгодовану дрофу. На вигляд, щось середнє між куркою та індичкою. Не знаю, скільки в дичині було ваги, але за один раз ми її не з’їли. Залишилося по ніжці на сніданок. А сьогодні на вечерю буде заячина...