Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Дивлячись, як козак полює, я у черговий раз привітав себе з вдалою компанією.

Зашелестить десь неподалік, свисне стріла... і запорожець повертається зі здобиччю. Я навіть зрозуміти нічого не встигаю. Якби подорожував сам, напевно, помер би з голоду. У кращому випадку перебивався б корінням. І то... Треба ж ще знати, які з них їстівні. А я розрізняю тільки лопухи, заячу капусту, цикорій і топінамбур... Останній, правда, до нас ще з Америки, начебто, не потрапив, так що викреслюємо. Зате цикорію трохи назбирав. Час від часу яскраві сині квіточки траплялися в дорозі. Важко не помітити.

Василь поглядав на мої дії з побоюванням. І на обіцянку пригостити відваром, який нічим не відрізняється за смаком від бусурманської кави, коли коріння гарненько просохне, відреагував без особливого ентузіазму. Уточнивши тільки, хто мене вчив травництву? І звичне «не пам'ятаю» — оптимізму і довіри до моїх слів козакові явно не додало.

Нічого. Це можна виправити. Заохотити власним прикладом. Якщо, звісно, сам зможу пити цю бурду без цукру. Незважаючи на запевнення реклами, що напій з цикорію набагато корисніший, ніж найкращі сорти кави...

Наші вечорниці, поки над вугіллям запікався черговий дар природи, стали найприємнішою частиною подорожі. Днем Василь тримався насторожі і мої спроби заговорити неодмінно приводили до пробіжки. Щоб кров відійшла від зад... себто, від голови — і рівномірно заструмувала по жилах, як пояснював наставник. Так що я вже на другий день навчився мовчати краще, ніж коли вдавав німого,  і слухати степ.

Зате вечорами, коли небо засівали зорі, а вугілля ледь жевріло — поївши і закуривши люльку, козак робився значно балакучішим. Навіть просити не доводилося. Сам починав розповідати про товаришів, про походи. Особливо любив згадувати морські набіги на турецькі припортові міста під проводом кошового отамана Самуїла Кішки.

Іноді і загальної картини світу торкався. По крихтах, мимохіть ...

Уплітаючи печену рибу, або пернату дичину, а нині — зайчатину, я дізнався, що ось уже скоро рік, як запорожці вибрали кошовим отаманом і гетьманом Війська Низового Запорізького Якова Бородавку. А реєстровими козаками, в усьому слухняними ляхам і польному гетьманові, командує Конашевич-Сагайдачний. І що немає між козаками реєстровими і низовими згоди майже ні в чому, окрім війни з бусурманами. Та й то — запорожці воліють воювати за своїм розумінням і бажанням, а реєстрові — за вказівкою Варшави. Так щоб і здобиччю розжитися, і не сильно розсердити Порту. Оскільки Польща не готова до великої війни і побоюється розлютити султана всерйоз. Через що кусати воліють кримчаків та волохів.

Вимовивши кілька фраз про геополітику, Василь зазвичай похмурнів і замовкав, або переводив розмову на інше. Ось і зараз він пахнув димком і подивився на мене, примруживши око.

— Скажи, Петре... Ти коли говорив там, у байраці, що як знадобиться, то готовий і чорта осідлати — просто так бовкнув? Для красного слівця? Чи й справді замишляв щось?

— Ну, ти ж сам бачив, які вони бевзі... — я охоче підхопив тему. Радіючи, що Василь не влігся спати, як зазвичай робив, коли втрачав інтерес до розмови. — Думаєш, не змогли б задурити їм голови і загнуздати?

— Чого ж тоді так і не вчинив? Верхи на чорті, швидше було б?

Зараз не зрозумів? Василь підколює, чи слід розуміти, що в кожному жарті лише доля жарту?

— Ну, як тобі сказати?.. — простягнув задумливо. Виграючи час для прийняття рішення. — Закульбачити не складно. А ось як довіритися нечисті? Хто знає, куди вони нас занести могли? Як би після такої їзди ще далі від Січі не опинитися. Або скинули б... з кручі, чи в болото. Їм жарти, а нам — сльози. Ні-і, дякую. Батько казав, що краще з розумним втратити, ніж з дурнем знайти. А де у чортів розум був, там роги виросли.

— Гарно сказано, — гмикнув Василь. — Я запам'ятаю.

Та заради Бога, головне, зараз не заглиблюйся. А то договоримося ще. І щоб змінити тему, поцікавився:

— Слухай, я все хотів запитати... Ось ти днем ​​вимагаєш тиші, щоб ворога не проґавити. А зараз, коли темно, — і вогонь палити не боїшся і розмовляти не забороняєш. Як так?

— Удень ми на сторожі, а вночі — коні пильнують, — пояснив Василь. — У них і нюх, і слух кращий. А що до вогню... Муравський шлях, яким і чумаки ходять, і купці, і татари — від нас верст за сімдесят на схід. А праворуч — плавні на багато-багато миль розтеклися. Риби там — сила-силенна. Вибирай прямо руками та в човен складай. Але, щоб жити там, треба обзавестися зябрами. Води — більше ніж суші. Та й та сама лише назва — мочарі та баговиння. Так що ми зараз їдемо по тій частині Лугу, де людину лиш випадково зустрінеш. Такого ж, хто як і ми, взамін торованих шляхів безлюддя вибирає. А якщо ні ми, ні він зустрічі не бажаємо — хто нас разом зведе? Хіба тільки якщо Богу завгодно буде.

— Навіть моторошно... — я мерзлякувато зіщулився. — Такий величезний світ, і в ньому тільки ми удвох.

Жар вже ледве-ледве пробивався крізь товстий шар попелу, і навіть обличчя Василя здавалося всього лише сіруватою плямою. Силуети коней ті й зовсім — згустками темряви.

— Чому ж? — хмикнув Полупуд. — Он там, ще хтось вечеряє.

— Де ?!

Василь взяв мене за плечі, повернув у потрібному напрямку і пояснив:

— Найбільшу зірку над обрієм бачиш?