Читати книгу - "100 Мініатюр , Сергій Бараєв"

Я потрапив до Нью-Йорка саме в той час зовсім випадково, і ця історія трохи додала сивини до моїх скронь. Але все спочатку.

Моє ім'я Джон Келвін. І я кур'єр медичної служби, відділу трансплантації. Надвечір, 13 липня 1977 року, я мав доставити до лікарні Маунт Сінай, донорське серце, яке я віз службовим Ford Pinto, сімдесят першого року, з нашої штаб-квартири у Балтіморі. Отож мій шлях у двісті миль, мав зайняти понад трьох годин. Я виїхав після шостої вечора, і опів на десяту мав бути в лікарні. Пацієнт чекав на своє нове серце.

Вілмінгтон, Філадельфію, Трентон — подолав досить спокійно, якщо не зважати на вечірню спеку, яка супроводжувала увесь мій шлях. Втім, я був спокійний, серце лежало в переносній холодильній камері. 
У ту мить коли на Нью-Йорк зненацька налетів сильний шторм, я проїжджав район Елізабет, у Нью-Джерсі та був за сорок хвилин від лікарні. Небо здригалося від блискавок, а після однієї з них Нью-Йорк став згасати, та поринув у повну темінь. Проте я гнав свого Pinto незважаючи ні на що. Через хвилин тридцять вулиці району Юніон Сіті, охопив хаотичний безлад. Люди неначе з ціпу зірвалися — грабували, громили магазини, та спалювали автівки.
В мою службову тачку вже прилетіло декілька цеглин, розбивши заднє скло, та я не мав права зупинятися — донорське серце не могло чекати на вирішення людських розбірок.
На виїзді з тунелю Лінкольна, під Гудзоном, мене зупинив глухий затор — не вистачило якихось один і сім милі. Попереду палало декілька автівок.

Схопивши холодильну камеру з серцем та сумку з документами, я прожогом кинувся бігти в напрямку лікарні. Нехай я і запізнюся на  десять хвилин, та все ж таки серце доставлю вчасно. В Мідтауні, на розі тридцять дев'ятої та п'ятої авеню, я вже безпосередньо зустрівся з розлюченим натовпом ніс до носа. Білі чоловіки, жінки, підлітки — розбивали вітрини магазинів виносячи все, що можна пограбувати.

Один з мародерів побачивши мою скриню в руках крикнув:
— Хей ти — піжон, йди сюди! Що у тебе там.

Не чекаючи наслідків, я прожогом кинувся на північ. З брудною лайкою, яку не хочу згадувати, за мною побігли декілька чоловіків.

На розі п'ятої та сорок другої, хтось схопив мене за шию і рвучко затягнув через розбиту вітрину до розграбованого кафе, а потім затиснув мого рота. Я намагався смикатися, але захват був надто міцним, а коли грабіжники які гналися за мною, пробігли, хват ослаб.

— Не вчасно ти з'явився на цій вулиці зі своєю ношею, — кивнув на мій холодильник, поневолювач, — Про що ти думав взагалі?
Це був молодий, чорношкірий парубок, ну знаєте — таких вдосталь у кожному районі.
— Що там? — запитав він.
— Серце, для пацієнта. Живе, заморожене серце.
— Телепень, натовп міг тебе пошматувати. За одно і пацієнт помер би. Давай холодильник, пішли. В Маунт Сінай?

Я спочатку кивнув, а потім запротестував нерозуміючи.
— Я не можу тобі віддати серце.
— Не бійся, я допоможу тобі з доставкою. Довірся мені.
І ми тихо вислизнувши з кафе пішли в напрямку лікарні. Мій провідник обійняв холодильник, червоним хрестом до себе, неначе свою здобич.

— Йди тихо, — озвався він, — Не рипайся і не привертай уваги. Заховай свою сумку з документами за пазуху теніски. Не будь схожим на звичайну людину. Якщо хочеш доставити серце, а самому залишитися цілим маєш збільшити власну ентропію.
— В сенсі? Яку ентропію?
— Міру безладу, невизначеності. Дивись, — звернув він мою увагу на якихось мародерів, які несли великі коробки, виходячи з Парк авеню.
— Хей ти, брудний покидьку, ти вкрав мої коробки. Йди сюди, шмаркач, — свою промову мій провідник супроводжував добірною лайкою, — Кинь мої пакунки, не то продірявлю тебе ось цим стволом, — з цими словами він склав вказівний та середній пальці у вигляді пістолета. Його голос та впевненість просто вражала.
Грабіжники в ту ж саму мить, кинувши свої пакунки, дременули геть.

— Ти їх просто налякав. До чого тут ентропія?
— Те, що зараз в місті відбувається хаос, безлад, грабунки — це теж ентропія. Безлад, що відбувався протягом останнього десятиріччя в Нью-Йорку — це теж ентропія. А тут ти зі світлими своїми прагненнями порятунку. Так ти в цьому місті не вивезеш. Ти опинився не в тому місці не в той час. Хочеш вижити, впусти в себе ентропію.

Ми пройшли по сорок другій через декілька банд грабіжників, проте нас здавалося ніхто не помічав, доки не дісталися лікарні. 
Там, мій провідник віддав мені холодильник з серцем й потис руку.

— Раджу тобі деякий час не виходити на вулицю, — з цими словами він різко розвернувся та швидко зник в темінь ночі, а я пішов до лікарні, яка на ту мить де-не-де освітлювалася від дизеля. Пацієнта було врятовано. А слова мого провожатого щодо ентропії, під час блекауту, так і залишилися загадкою.

PS. Події цієї мініатюри описують блекаут 13 липня 1977 року у Нью-Йорку. 
Варто зазначити, що на той час місто ще не оговталося після нафтової кризи 1973 року, в бідних районах суттєво виросло безробіття та рівень вуличної злочинності. 
Ніч, Нью-Йорк, темношкірий, що захищає "білого" від інших "поганих білих" — все це лиш фантастика. І вона полягає в тому, що одна людина вирішила допомогти іншій людині під час хаосу на вулицях, крім того, ще й намагалася пояснити сутність ентропії.