Читати книгу - "100 Мініатюр , Сергій Бараєв"

Ніч.
Траса. 
Негода.
Маршрутний автобус повний людей їхав крізь зимову лють.
Всі пасажири втомлено спали на своїх місцях. Сніжна буря розпочалася ще опівдні, заколисуючи своїм безмежним сніговим спокоєм людей.
— Трясця, — тихо вилаявся водій. За його розрахунками вже мав би бути якийсь населений пункт, втім, він якось випустив з виду те, що за останні понад дванадцять годин подорожі, вони не зустріли жодного попутного, чи то зустрічного транспорту.

Пасажир, що тихо куняв поруч, прокинувся та спросоння запитав:
— Де ми?
Водій мовчав, а пасажир почав вдивлятися у вікно. Проте окрім траси та сніжної хуртовини зовні нічого не було видно, жодних табличок, жодних населених пунктів. Після чверті години німого очікування, пасажир здогадався заглянути в телефон. Мережі не було. Усі палички зв'язку також були тьмяними. 
— У вас також немає зв'язку? — запитав пасажир.
Водій заглянувши в смартфон, лиш похитав головою, напружено вдивляючись на дорогу.
Пасажир стривожено підвів до очей годинник.
— Як довго ми ось так їдемо?
— Приблизно останні дванадцять годин, — втомлено відповів водій.
— І що? Жодних вказівників чи транспорту?
Водій категорично повів головою.
Напруга зростала. 
— Ми можемо зупинитися? 
— Щось мені підказує, що не варто цього робити, — відповів водій. — Якщо чесно, то мені страшно, — додав він.
— Може ми померли? — запитав пасажир, після чого сильно вщипнув себе за шию. Біль пронизав його.
— Я теж так перевіряв, — зауважив водій, — Ми досі живі. Втім, щось з цією заметіллю не так. Неначе ми застрягли в якомусь часовому проміжку. 
— Чому такі думки? 
— Останні понад дванадцяти годин усі безпробудно сплять, ніхто не проситься зупинити автобус задля справляння природних потреб. А ви — прокидаєтеся кожні дві години, і наш з вами діалог повторюється з виключною точністю. Хвилин через десять ви знову заснете. 
— Дивно, — відповів пасажир позіхаючи. 
Потім вони знову мовчали, напружено дивлячись у вікно на дорогу, допоки пасажир знову не заснув.
Зовні сніжна заметіль посилилася.
Стрілка рівня палива, підскочила під позначку full, а циферблат кілометража скинув останні 120 кілометрів. Попри ніч та плин часу, все почалося спочатку. Страх і відчуття близькості чогось неминучого й надалі гнали водія вперед. Сьомим чуттям він розумів, що допоки вони їдуть, життя триває...