Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Я не відповіла. Просто кивнула. І цього було достатньо.

— Вона завжди любила весну, — прошепотів він, звертаючись то до себе, то до примари, що жила у моїх спогадах. — Навіть казала, що та пахне квітами… хоча пахла сама куди краще.

Його губи ледь вигнулись у посмішці, але ця посмішка була тінню від колись яскравої зірки.

Райвен.

Я відчула, як він завмер. Не сказав ні слова, не поворухнувся.

Він обережно взяв мене за руку. Його дотик був несподівано ніжним, мов застереження. А очі… його очі, темні, але вже не спокійні — пильно спостерігали за дідом.

— Чому вона бачить це? — тихо запитав Аріанель.

Райвен не відвів погляду від мене.

— Не знаю, все прийшло після того, як Селеста увійшла в Хаос.

Аріанель подився на Райвена, потім на мене.

— Що сталося з тобою в Хаосі?

Я не знала, чи можу я говорити з ним щиро, але побачила, як Райвен ледь помітно кивнув, трохи стиснувши мою руку.

Моя відповідь зависла в повітрі, наче перше слово після довгої тиші — крихке, але невідворотне.

— Я бачила Жасмин. Її смерть… — голос зрадницьки затремтів, та я все одно продовжила. — Це було не як спогад. Це було… якби я була там. Якби відчувала все, що відчувала вона.

Аріанель не ворухнувся. Його обличчя залишалось кам’яним, але щось у повітрі навколо нього змінилось — воно стало напруженим, мов на межі вибуху, але водночас тихим, ніби навіть сама тиша схилила голову.

— Вона помирала не наодинці, — додала я. — Вона шепотіла твоє ім’я.

Його очі на мить заплющились. Просто коротка, швидка мить — але я її помітила. Так хитаються стіни, коли в них влучає щось болісно знайоме.

Аріанель мовчав. Тиша була нестерпною.

Його пальці, складені на столі, ледь тремтіли — чи, може, це здалося? Він завжди здавався непохитним, але зараз у його постаті щось змістилось.

Тіні під очима глибшали. У зморшках біля вуст — не суть віку, а суть втрати.

— Я прийшов. Але запізно, — прошепотів він. Його голос став хрипким, з надтріснутим краєм. — Вона просила мене не шукати її. Але я все одно пішов… і знайшов тільки кров і попіл.

І тоді Аріанель заплющив очі. Вперше — як живий.

Не як демон.

Не як Верховний.

А просто… як чоловік, що любив і втратив.

Він дійсно її любив.

— Селесто, — тихий голос Райвена. — Я не знаю, чому ти бачиш Жасмин, але ви якось повʼязані, і мені це дуже не подобається.

— Знову ігри проклятого Атрахона?! — його голос був наче розпечене залізо, кинуте у крижану воду. — Цей паскуда не міг зупинитись навіть після смерті!

Аріанель ударив по столу так, що той здригнувся, а келихи закалатали один об одного, мов дзвони перед бурею. Навіть тіні в кутках приміщення завмерли, боячись гніву свого господаря.

Я оглянула заклад і побачила, що ми лишилася лише втрьох і всі відвідувачі просто тихо залишили його. Ех, хотіла б і так само.

— Що йому треба від неї? — тихо, майже гарчачи, спитав Аріанель, але вже ніби сам у себе.

— Саме це ми й зʼясуємо, — відповів Райвен, різко підвівшись. Його фігура, висока, загострена гнівом, ніби стала ще більша. — Але, дід… Якщо він спробує використати її — навіть саму Долю.

Аріанель зиркнув на онука. І в його погляді — не зневага, не сумнів. Щось ближче до поваги. Й, можливо… навіть гордості.

І знову погляд — на мене.

— Селесто, якщо Атрахон вибрав тебе… значить, є щось, чого ми ще не бачимо.

Я не знала, як реагувати. Моє ім’я з його уст звучало так, ніби воно вже мало значення. Ніби я — не просто дівчина, не адептка Академії, а щось більше.

— Що ти ще пам’ятаєш з Хаосу? — тихо запитав Аріанель, але в його голосі вже не було сили. Лише обережність. Як у того, хто боїться почути відповідь.

Я на мить заплющила очі. І Хаос знову здійнявся переді мною — химерний та нескінченний.

— Що я Обрана. Я і кінець, і початок.

Тиша, що настала після моїх слів, була настільки густа, що, здавалося, її можна було торкнутися.

Райвен стиснув мою руку сильніше. Не боляче — ніби захищаючи. Але я відчула, як його енергія здригнулась, мов струм по нервах.

— Слухай мене уважно, дівчинко, — сказав Аріанель. — Те, що ти Обрана, не значить, що твоє майбутнє вже вирішене. Навіть доля… іноді має слабке місце.

Чомусь я гірко посміхнулася.

Райвен не відвів очей від мене.

— Ти — кінець і початок? Гаразд. Але між цими точками є ще я. І ніхто не пройде до тебе, поки я живий.

Мої очі наповнилися сльозами.

А на руці горіла Аль-Хе. Не боляче, а як завжди гарячою хлилею.

Мої очі наповнилися сльозами. Слова Райвена пробилися крізь усі мури, які я так ретельно зводила навколо себе — і зруйнували їх ніжно, але невблаганно.

А на шкірі — знайоме тепло.

Аль-Хе.

Вона загорілася, як завжди, не боляче, а глибоко — гарячою хвилею, що пульсувала, мов друге серце. Її чорне сяйво чітко виступило на моєму зап’ясті, мов клятва, яку я ще не повністю розуміла… але вже носила.

І тоді Аріанель повільно, ніби з внутрішнім зусиллям, підняв рукав свого темного плаща. Його зап’ястя — сильне, злегка подряпане старими шрамами, мов карта битв — оголило знак.

Маленька, ледве помітна на тлі загартованої шкіри, лежала вісімка, знак безкінечності. Та сама форма, що й у мене… але не така.

Його Аль-Хе була тьмяна. Ледь світліша за шкіру, мов давній шрам, що вже не болить, але досі пам’ятає все.

— Спогад про те, що було втрачено, — тихо сказав він, дивлячись на знак так, ніби бачив у ньому ціле життя. — Вона згасла, коли… Жасмин зникла.

На мить його голос затремтів. Ледь-ледь. Але цього було достатньо, щоб у повітрі з’явилась ще одна тріщина.

Слова Аріанеля прорізали простір між нами, наче клинок, загартований болем. Вони не були гучними. Не вимагали жалю. Але в них було стільки тиші, що ця тиша кричала гучніше за будь-який крик.

— Зробіть так, щоб жоден із вас не бачив на руці того, що кожного дня бачу я… — повторив він уже майже пошепки, опустивши рукав, немов закриваючи не тільки знак, а й спогад.