Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

І тоді мої очі не витримали.

Сльози прокинулися тихо, без ридань, без надриву. Просто… потекли. По щоках — теплі, важкі, мов відлуння чужого болю, яке стало моїм.

Райвен повернувся до мене.

Його погляд не питав, не поспішав.

Він просто був — присутній, справжній, поруч. Його рука ковзнула до моєї щоки, витерла сльозу — і пальці залишилися там, тепло торкаючись шкіри.

— Ми разом, — прошепотів він.

— У вас ще є шанс, — мовив Аріанель хрипко. — Не повторіть моєї історії. Поборіться за свою.

І я зрозуміла — це не наказ. Це благання. Масковане силою, приховане за гордістю. Але справжнє.

Аріанель мовчки дивився на нас кілька секунд, а потім ніби щось вирішив для себе — його плечі трохи розслабились, голос знову став оксамитовим, хоч і з нотками втомленого авторитету:

— Ви обоє… залишаєте в мені відлуння того, що я втратив. Це не просто слова.

Він підвівся, і я знову відчула, як простір ніби став на крок важчим. Але цього разу — не від тиску, а від поваги.

— Якщо вам колись знадобиться… тиша, безпека, чи просто… час — мій замок відчинений.

Його погляд ковзнув до Райвена.

— Запрошую. Погостюйте.

Але Райвен лише злегка посміхнувся, хитнув головою і мовив:

— Наступного разу, діду. Селеста у нас адептка Академії — їй вчитися треба, а не розважатися в темних вежах з поганою славою.

Аріанель пирснув. Справді пирснув.

— Хто б говорив…

Його очі враз засвітилися тим рідкісним блиском, який з’являється лише тоді, коли спогади пробиваються крізь суворість.

— А ти пам’ятаєш, як утік з підвального семінару з демонології, бо вирішив, що вчитель дуже підозріло моргає?

— Бо він реально був небезпечний! — обурено випростався Райвен. — Хто додумав до десятирічних дітей пускати Темного ріала?!

І що це таке цей Темний ріал?

Отож, Селесто, треба вчитися, а то один темний ліс!

— Але для початку ти втік, — захихотів Аріанель, обертаючись до мене. — І залишив у коридорі іллюзію себе, яка цілу лекцію з місця не зрушила. А коли ілюзію викликали до дошки — вона просто… завмерла й згоріла.

Я не витримала — засміялась крізь сльози, які ще не встигли висохнути.

Райвен прикрив обличчя рукою.

— Ніколи більше не розповідай про це перед живими істотами.

— То треба було не бути таким театральним, — підморгнув Аріанель.

І в цю мить я побачила їх не як Верховного і Спадкоємця, а як дідуся і онука.

І в цій миті було щось… незбагненно ніжне. Щось таке, що розчиняло каміння між поколіннями — мовби сама пам’ять про любов, яку колись не встигли прожити до кінця. Це була магія. Справжня. Та, що не вплітається у формули, а народжується в тиші між словами.

Але разом із цим теплом у мені прокинулись запитання, що дрімали в найпотаємніших закутках душі.

Чому Райвен ріс не тут, у Підземному світі, а в Асаї?

Чому той хлопчик із темними очима, що щойно втратив маму, не отримав натомість обіймів батька, не був загорнутий у турботу діда, не мав біля себе когось, хто б просто був поруч у темряві?

Чому замість обіймів рідних йому людей в нього була лише няня і нескінченна порожнеча на дні дитячих спогадів? Навіть няню похоронили неналежним чином, ніби це був позор для всіх, бо вона була Шейн…

Хто ж такі насправді Шейни, якщо їх навіть недолюблювати в Темній імперії?

Але я не питала.

Бо знала — для цих відповідей ще буде час.

У кожній історії є сторінки, які не можна гортати поспіхом. Їх треба читати повільно. І — обов’язково — з кимось, хто тримає тебе за руку.

— А тепер, діти мої, змушений попрощатися. Сподіваюся на скору зустріч, — промовив Аріанель, і його голос — глибокий, мов підземні ріки, — затримався в повітрі довше, ніж самі слова.

Він зробив кілька кроків назад, і тіні навколо нього наче самі розступалися, визнаючи силу. Його супутники з’явилися знову, мов примари, мов вартові часу.

— Дякую… — тихо сказала я, сама не знаючи за що саме. Може, за Жасмин. Може, за Райвена. А може, за те, що він був не таким, яким я уявляла Верховного демона.

Аріанель зупинився, поглянув на мене останній раз — і в його очах не було холоду. Тільки тиха, глибока втома того, хто занадто довго жив. І — крихітна іскра. Надії.

Він зник швидко — без помпезності, без драм. Лише слабке тремтіння в повітрі свідчило, що він узагалі був.

Райвен мовчки стояв поруч, і тільки коли останнє відлуння зникло, тихо видихнув:

— Ну от. Він тебе прийняв. Це… щось означає.

— Це лякає.

— Все, що має силу, — спочатку лякає.

І ми рушили назад.

До Академії.

Назустріч долі, яка вже давно дихала нам у спину.

Як розділ?) Сподобався? А як ви собі уявляли Верховного демона?) 

До зустрічі в нових розділах ❤️