Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

— Адептко Вейр! — голос лорда-ректора розітнув повітря так, що вікна задзвеніли. — Надіюсь, хоча б хтось мені пояснить, якого біса тут відбувається?!

Я стояла з опущеними очима, старанно роблячи вигляд, що дуже уважно розглядаю підлогу.

Ну от що я могла йому сказати? Особливо, коли поряд стояли Кріс і Логан. Чесно, дуже незручна ситуація!

Кріс — як завжди, з напівусмішкою, що межує зі зловтіхою. Вона буквально світилася від задоволення.

От так би взяти і чимось запустити в неї, щоб стерти з її обличчя цю задоволену усмішку!

Логан — блідий, як стіна, і, здається, навіть не дихав.

Я вже знала, як це сталося. І хто був справжнім ініціатором.

А ще годину тому все було просто чудово. Весняне сонце нарешті принесло тепло, в повітрі пахло свіжістю, і вихідні вже виднілися на горизонті. Після нашого повернення з Підземного світу минуло кілька днів, і я не бачила Райвена — він був по вуха зайнятий справами як у Підземному світі, так і в Академії. У мене теж було про що подумати.

Але, звісно, він не забував про мене. Часто надсилав квіти через Анджелуса або якісь смаколики. Найбчастіше я знаходила шоколад і праліне — завжди акуратно залишені на подушці. А поруч — маленька записка з незмінним підписом:

«Навіки твій, Рай».

І щоразу, читаючи ці слова, я ловила себе на тому, як усміхаюся, навіть якщо день був важким. Наче ці солодощі несли в собі його частинку — спокійну, турботливу, ніжну. Ту, яку бачу тільки я.

Амелія лише посміхалася, і говорила, що такі романтичні жести, дівчата готові на все.

Моя поїздка до Онуарку наближалась з кожним днем, і серце від страху вибивало тривожний ритм. Я не бачила Іві та батька вже понад два з половиною роки. А тепер ще й Райвен мав їхати зі мною. Як я маю їм пояснити його присутність?

Хоч ми давно стали чужими, мені чомусь все одно було важливо, що вони подумають. У наших краях молода незаміжня дівчина з хлопцем без супроводу старшої жінки — це ганьба. Клеймо, яке не змиється. Якщо тільки Анджелус не зійде за мою дуенью, хоча дуже в цьому сумніваюся.

І все було прекрасно, до цього ранку!

Коридор на четвертому поверсі. Ми з Логаном обговорювали контрольну з темної алхімії. Я повернулась — і тут…

Він мене поцілував.

Просто взяв і поцілував. Без слів. Хоча і поцілунком це не назвеш, лише дотиком.

А потім його відкинуло в протилежну стіну, як невидимою силою.

…Логана шарахнуло так, що він лише хапався за голову, все ще сповнений шоку — і фізичного, і морального.

— Вищі, нащо я її послухав… — простогнав Логан, притискаючи руку до скроні.

— Бо ти дурень, — пробурмотіла я. Але без злоби. Мене більше хвилювало інше — де вона?

І вона, звісно, не забарилась.

Кріс з’явилася у всій своїй злорадній величі, повільно й ефектно крокуючи коридором, мов на подіумі.

Очі її блищали. В усмішці — торжество, від якого хотілось вивернутися.

— О, Селесто, яка драма! — солодко протягнула вона, зупинившись біля мене. — Не думала, що ти така… чутлива.

— А я не думала, що ти така дрібна, — кинула я, не стримавшись.

Кріс кліпнула. Усмішка злегка зсунулася.

Але вона швидко відновилася.

— Нічого страшного. У всіх бувають помилки. Ти — просто одна з багатьох, хто не витримує тиску блиску.

— І що, вирішила, що буде весело? — тихо прошепотіла я, але в голосі вже зростав лід. — Підставити мене, втягнути Логана і зробити шоу? Для чого це все?

Очі Кріс трохи звузились. Я влучила в саме серце.

— Дорогенька, — зронила вона, — ти навіть не уявляєш, що буває, коли хтось торкається того, що належить не йому. Райвен — мій!

…Я ледь не закотила очі. Але всередині щось різко обірвалося. Гаряче, несподіване, як спалах вогню серед зими.

Ревнощі.

Вони підступили раптово, з-під ребер, і розлилися по тілу — не болем, ні, а якоюсь примарною люттю. Як вона сміє?

— Райвен — мій! — повторила Кріс, підкреслено чітко, мов тавруючи.

Я повільно повернула до неї голову.

— Цікаво, — сказала я, спокійно, хоч в мені всередині все кипіло. — А ти запитувала в нього?

Її усмішка похитнулася.

— Скоро дізнається.

І в цей момент, підсилений магією механічний голос Генріетти, викликав мене і Логана до ректорату.

І тепер ми стоїмо в кабінеті ректора, як на страті.

…І якщо Кріс прийшла сюди з бажанням добити, певно розповідати про мою розпущену поведінку — вона зробила ставку не на ту карту.

Бо вона не знала головного.

Не знала, що моя душа поєднана з цим чорноволосим демоном, спадкоємцем самого Аріанеля.

Райвен повільно обвів поглядом нас трьох. Тиша, що зависла в кабінеті, була глухою, напруженою, як перед бурею.

Він стояв, мов тінь у людській подобі.

Його постава — бездоганна, вивірена, з тією хижою елегантністю, що була властива лише йому. Темне, мов ночі Безодні, волосся спадало на плечі м’якими хвилями, і жоден пасм не порушував того дивного, зловісного ладу.

Очі — глибокі, майже чорні, з відблисками старої магії, які виблискували, мов живе полум’я, коли він сердився.

А зараз… він був не просто сердитий. Він був на межі.

Усі лінії його обличчя були гострими, мов вирізані клинком, але в цьому була якась диявольська краса. Аура сили, спокійної й стриманої, наче смерть, що чекає свого часу.

Навіть одяг — строгий темний костюм із срібними застібками — не зміг приховати тієї первісної загрози, яка струмувала в кожному русі, кожному подиху.

Він був небезпекою у плоті.

Потім він заговорив — спокійно, але в його голосі було щось, від чого навіть повітря здалося холоднішим:

— То ви так і будете мовчати?

— Лорде-ректоре, а чому ми взагалі тут, невже за поцілунки вже карають? — запитала Кріс таким тоном, ніби про погоду. — Ну любов у цих двох, то що вже карати їх?

Ну, змія, як є змія! А Логан як її вірний посіпака, лише виконує волю своєї благовірної, навіть якщо ця воля межує з маразмом останньої стадії.