Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Райвен не одразу відповів. Просто перевів погляд на Кріс. Повільно. Плавно. Мов хижак, що вже зачув запах здобичі.

А з його очей просто почала вириватися Тьма. Ох, ти ж..!

Кріс, хоч і трималася зухвало, мимоволі відступила на крок, ледь стримуючи крик. Логан завмер, мов проковтнув власний язик. А я… Я відчула, як у повітрі все навколо починає тремтіти — не від магії, а від гніву, що вривався в кожну щілину.

— Поцілував, кажете, адептко Ла’Деліо? — нарешті озвався Райвен. Його голос був тихим, але в ньому бриніла лють і… щось ще. Щось значно глибше.

Наче холодне лезо провели по шкірі — і стало ясно: ще секунда — і весь кабінет розлетиться на друзки.

Кріс розгубилася, її бравада похитнулася:

— Я ж… тобто… вони…

— Лорде-ректоре, все було не так, — нарешті зітхнула я.

— А як було, адептко Вейр? — в голосі сарказм пропитаний люттю. — Перечепився і впав на вас?

Я ковтнула повітря. Кабінет наче зменшився до розміру коробки — повітря в’язке, думки рвуться на шматки, а поруч Логан хапається за голову так, ніби хоче стерти з пам’яті останні п’ять хвилин.

— Не зовсім… впав, — пробелькотів Логан, який до цього мовчав як риба.

— Замовкни, — різко зупинила я його.

Бо іще хоч слово — і тут з’явиться портал у Прірву, і втягне його туди з криком, сльозами й дурною зачіскою.

Я підняла голову, дивлячись просто в очі Райвену.

Його зіниці — вузькі, мов у змії.

Чорні, як ніч у Підземному світі.

І в них — жодної краплі терпіння.

— Це… це просто випадковість, — видушила я, не знайшовши нічого розумнішого.

— Моє і без того крихке терпіння зараз дійде до кінця, — Райвен склав руки на грудях, і голос його звучав, як останнє попередження перед бурею.

— Це все Кріс придумала! — раптом видихнув Логан, зірвавшись із місця. — Вона ненавидить Селесту! Вона… вона сказала, що якщо ви подумаєте, ніби в неї є хлопець, то перестанете кликати її в ректорат.

— Ідіот! — прошипіла Кріс, її обличчя скривилося від гніву й страху. Вона й подумати не могла, що Логан зламається. Що зрадить.

А я… я стояла, мов укопана.

Шокована. Принижена. Спустошена.

Вся Академія, напевно, вже пліткує.

Про мене. Про “походеньки до ректора”.

Усе це змішалося в брудний клубок, який пекуче вгризався під шкіру.

Мої щоки палали так, що здавалося — зараз просто загорюся.

Райвен мовчав. Але його мовчання було гучнішим за будь-який крик. Він повільно обвів поглядом кожного з нас — Кріс здригнулася, Логан опустив очі. А потім він зробив крок вперед.

— Ви всі так турбуєтесь про репутацію адептки Вейр, — заговорив він, і голос його звучав рівно, спокійно… аж поки не став лезом: — То майте честь знати — вона моя наречена. І єдина, чию репутацію я буду захищати навіть ціною власного життя. Хоча мені вже давно начхати на думку інших.

Тиша впала така, що здавалося, чути, як хтось у сусідній кімнаті робить вдих.

— Що?! — це була Кріс. В її голосі лунало те, що зазвичай чують перед тим, як вибухає буря. Але буря вже трапилася. І нею був Райвен.

— Від сьогодні будь-яка спроба заплямувати її ім’я — це спроба образити мою обраницю. А за таке, — він нахилився, глянув просто в очі Кріс, — я не прощаю.

Кріс стояла, мов у кам’яній пастці. Навіть Логан зробив крок назад, ніби боявся, що його теж накриє.

А я…

Я дихала.

Глибоко. Тремтячими пальцями стискала поділ піджака.

Моє серце калатало. Ой, мля, це вже точно кінець…

Так, це було божевілля.

Наречена Райвена Даккаріона НоʼКсаріса?

Райвен не зводив з мене погляду. Той самий погляд — темний, глибокий, у якому можна або потонути, або знайти порятунок.

А тоді — знову різкий поворот до адептів.

— Гадаю, на сьогодні вистачить вистав.

Його голос був сталевим, спокійним, але вібрував так, ніби кожне слово могло розсікати повітря.

— Адепти Ла’Деліо, Корт, — він підкреслено не подивився на Кріс, — на вихід. Ваше покарання я вигадаю пізніше. Повірте, воно буде… незабутнім.

Кріс хотіла щось заперечити, але натрапила на його погляд — і осіклася, стиснувши кулаки.

— І не змушуйте мене повторюватися, — додав він тихіше, але так, що від того холоду в голосі по спині побігли мурахи.

Логан мовчки вийшов, навіть не глянувши на мене. Кріс затрималась на порозі, кинула на мене погляд, у якому змішалися лють і шок, але теж пішла.

А коли двері зачинилися — тиша в кабінеті стала майже священною.

— Тепер… — він знову дивився тільки на мене. — Поясни, рідна, що це, в біса, було?

— Ти ж все чув, Кріс мене недолюблює, а в тобі бачить того неймовірного героя своїх фантазій, певно подумала, що якщо ти мене перестанеш викликати до себе в кабінет, то її почнеш.

Навіть від самої думки в мені піднімалася злість.

— Я того малого в порошок стерти хотів, — в його очах зараз була справжня Тьма.

Я підійшла до нього і торкнулася гладкої без щетини щоки.

— Рай…

— Ммм?

Він навіть очі закрив насолоджуючись моїм дотиком.

Я дивилася на нього, відчуваючи, як серце шалено калатає в грудях. Його долоня лягла на мою талію, ніби він боявся, що я зникну.

— Рай… А коли я, взагалі, встигла стати твоєю нареченою? — запитала я, намагаючись надати голосу жартівливого тону, хоч у душі панував цілковитий хаос.

Він подивився на мене, і в його очах спалахнуло щось таке, що змусило мене мимоволі затамувати подих. Потім він неспішно опустив руку в кишеню штанів і дістав маленьку чорну оксамитову коробочку.

— Насправді… — він провів пальцем по її кришці, — я кілька днів не знаходив собі місця. Ходив, носив це з собою, готувався. Думав зробити це красиво, офіційно… А вийшло, як завжди.

Він відкрив коробочку.

Всередині — тоненьке кільце з чорного срібла. У центрі — крихітний кристал, глибокий, як нічне небо. Здавалося, він живе власним життям: у ньому мерехтіли зірки. А на внутрішньому боці обідка, майже невидимий, тьмяно світився древній символ Аль-Хе — вічного зв’язку, який не здатна зруйнувати навіть Смерть.