Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

Вона почула клацання.

— Дякую, — сказала вона у телефонну тишу.

Коли Даґні зауважила, що перебуває у власному офісі, коли знову дозволила собі відчувати, побачила, що вже полудень наступного дня. Вона, заніміла, стояла посеред офісу. Даґні провела пальцями по пасму волосся, відкинула його з обличчя — і тієї ж миті подумала: де це вона була і що за неймовірна річ відбувалась із нею протягом останніх двадцяти годин. Її охопив жах. Даґні пригадала, що відчувала жах від перших слів, промовлених тим чоловіком, — тільки вона не встигла цього зрозуміти.

З останніх двадцяти годин в її пам’яті залишилося небагато: якісь незв’язні уламки, що трималися купи єдиною константою — м’якими, млявими обличчями людей, які намагались приховати від себе самих, що знають відповіді на запитання, які вона ставила.

Щойно їй повідомили, що керівника відділення ремонту вагонів уже тиждень немає в місті й що він не залишив адреси, де його можна знайти, Даґні зрозуміла, що повідомлення чоловіка з Міннесоти правдиве. Далі їй довелося мати справу з асистентами відділення ремонту вагонів, які не підтверджували повідомлення і не спростовували його, натомість показували якісь документи, накази, формуляри, течки зі словами англійською мовою, але без жодного зв’язку з реальними фактами.

— Чи відправили до Міннесоти вантажні вагони?

— Форму триста п’ятдесят сім-В заповнено якнайретельніше, відповідно до вимог координатора, згідно з інструкціями контролера і директивою одинадцять-чотириста дев’яносто три.

— Чи відправили до Міннесоти вантажні вагони?

— Записи за серпень і вересень проаналізовано…

— Чи відправили до Міннесоти вантажні вагони?

— Мої дані вказують на місце перебування вантажних вагонів у різних штатах, все згруповано за датами, класифікацією вагонів і…

— Ви знаєте, чи вагони відправили до Міннесоти?

— З питання руху вантажних вагонів між штатами я волів би переадресувати вас до картотеки містера Бенсона та…

Жодні картотеки нічого не дали. В документах значились акуратні записи, кожен мав чотири імовірних значення. Одні посилання вели до інших посилань, які вели до кінцевих посилань, яких бракувало. Даґні не знадобилося занадто багато часу, щоб з’ясувати: вагони до Міннесоти не відправили, це розпорядження надійшло від Каффі Мейґса, — але хто все це здійснив, хто заплутав сліди, яких кроків було вжито і якими саме запопадливими людьми для того, щоб зберігати видимість безпечної та цілком нормальної операції, яким чином вдалось уникнути криків протесту і не привернути уваги бодай якихось хоробрих людей, хто підробив звіти і куди поділися вагони — з’ясувати це все було неможливо.

Поки маленька відчайдушна команда під керівництвом Едді Віллерса телефонувала до кожного відділення, до кожної сортувальної станції, депо, на відгалуження й запасні колії компанії «Таґґарт Трансконтиненталь», розпитуючи про кожен вантажний вагон, який можна було там побачити та дістати, наказуючи їх розвантажити, скинути все, викинути назовні й негайно рушати до Міннесоти; поки вони обдзвонювали станції, депо, керівників інших залізниць, які ще бодай частково діяли, благаючи відправити вагони до Міннесоти, Даґні всю ніч, одне боягузливе обличчя за іншим, відстежувала напрямок вантажних вагонів, що зникли.

Від залізничних начальників вона перейшла до багатих відправників товару, потім — до вашингтонських чиновників і знову до працівників залізниці. Вона їздила до них на таксі, телефонувала, надсилала телеграми, розшукуючи напівстерті сліди. Пошуки наближалися до завершення, коли Даґні почула по телефону ображений голос якоїсь жінки, яка говорила, ніби стиснувши губи, — відповідальної за зв’язки з громадськістю із вашингтонського офісу:

— Що ж, зрештою, варто добре подумати, чи пшениця аж така необхідна для благополуччя нашої держави. Існують прогресивніші погляди, згідно з якими нам потрібні соєві боби. Вони, можливо, мають більшу цінність.

І ось, стоячи о дванадцятій годині дня посеред свого офісу, Даґні вже знала, що вантажні вагони, які мали вирушити до Міннесоти по пшеницю, натомість відправлено на болота Луїзіани — перевозити вантажі сої для проекту Кіпової Мами.

Перша стаття про катастрофу в Міннесоті з’явились у газетах через три дні. Повідомлялось, що фермери, які протягом шести днів чекали на вулицях Лейквуда, не маючи де зберігати свою пшеницю, не отримавши потягів, щоб її повантажити, знищили місцеву будівлю суду, будинок мера і залізничну станцію. Потім статті на цю тему перестали з’являтися взагалі, газети трохи помовчали — і заходились публікувати вмовляння і заклики не довіряти непатріотичним чуткам.

Поки з млинів і зернових ринків по всій країні телефонували працівники, кричали в слухавки, рвали телеграфні дроти повідомленнями, надсилали благальні заклики до Нью-Йорка та цілі делегації до Вашингтона, поки низки вантажних вагонів з випадкових закутків континенту рухались у напрямку Міннесоти, мов заржавілі гусені, пшениця — як і надія всієї країни — просто сходила нанівець уздовж порожніх колій, освітлена зеленими сигнальними ліхтарями, що закликали до руху потяги, яких не було.

Невелика команда працівників компанії «Таґґарт Трансконтиненталь», сидячи за комунікаційними пультами, продовжувала шукати вантажні вагони, повторюючи заклик S.O.S., ніби з палуби корабля, що тонув — заклик, ніким не почутий. На подвір’ях деяких компаній, якими володіли друзі торговців блатом, упродовж багатьох місяців стояли вагони, завантажені товарами під зав’язку, але власники цих компаній ігнорували відчайдушні вимоги розвантажити і звільнити потяги.

— Можете переказати своїм залізничникам, хай котяться… — і далі полився потік непристойностей. Таким чином котрийсь із братів Сматерів з Арізони відповів на заклик з Нью-Йорка.

У Міннесоті вагони збирали з усіх запасних колій, з Месабі-Рендж, з залізних копалень Пола Ларкіна, де вони чекали на дрібку заліза. Пшеницю зсипали до вагонів, у яких раніше перевозили руду, вугілля, худобу; коли вони рухалися, з них висипались на колії тонкі золоті цівки. Пшеницю зсипали на пасажирські сидіння, кушетки, в умивальники, тільки б вивезти її, тільки б спекатися, навіть якщо врешті-решт вона опиниться в канаві біля запасної колії після несподіваної аварії через зламані гальма або після вибуху, спричиненого займанням коліс.

Найважливішим було перевезти пшеницю — перевезти, не думаючи про місце призначення, перевезти її, як паралізовану після інсульту людину, яка дико, судомно посмикується, усвідомивши, що можливість нормально рухатися тепер для неї недоступна. Інших залізниць не було: їх знищив Джеймс Таґґарт. Не було човнів на озерах — вони зникли завдяки Полові Ларкіну. Існувала єдина залізнична лінія і мережа занедбаних шосе.

Вантажівки і фермерські вози, що й досі чекали, почали наосліп просуватися дорогами без мап, пального, корму для коней. Вони рухалися на південь, до млинів, які десь чекали на