Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

І ось над преріями Міннесоти почали лити дощі. Волога пожирала пшеницю, пшениця на залізничних станціях зогнивала. Важкі потоки врізались у купи зерна, насипані вздовж доріг, втрамбовуючи золоті зернини у ґрунт.

Людей у Вашингтоні паніка зачепила насамкінець. Вони спостерігали не за новинами з Міннесоти, а за зміною непевного балансу власних товариських стосунків і зобов’язань. Вони не зважали на долю врожаю, намагаючись натомість розрахувати результати непередбачуваних емоцій людей з необмеженою владою, нездатних думати. Вони вичікували, уникали вислуховувати благання і заявляли:

— Яка сміхота! Нема чого хвилюватися! Працівники Таґґартів завжди вчасно перевозили пшеницю, вони щось придумають.

Коли губернатор Міннесоти вислав до Вашингтона запит про можливість виділити армію для захисту від бунтів, що він нездатен був їх контролювати, протягом двох годин з’явилося аж три накази, якими по всій країні було зупинено всі потяги і спрямовано їх до Міннесоти.

Підписаний Веслі Моучем наказ вимагав негайно звільнити вагони, що дотепер перебували в розпорядженні Кіпової Мами. Але було вже занадто пізно. Вантажні вагони Мами стояли в Каліфорнії — сою відправили туди, в один прогресивний концерн, заснований соціологами, що проповідували культ східного аскетизму, і бізнесменами, що раніше займалися нелегальною лотереєю.

У Міннесоті фермери палили власні ферми, нищили зернові елеватори і будинки чиновників, вели бої вздовж колій (одні зривали рейки, інші намагались їх зупинити, ризикуючи власними життями). Не маючи жодної іншої мети за винятком самого лише насильства, вони гинули на вулицях спустошених міст і в мовчазних ярах посеред темного бездоріжжя.

І ось залишився вже тільки їдкий сморід зогнилої пшениці, що лежала напівзотлілими купами. Над рівнинами здіймалося кілька стовпів диму, що нерухомо стояли в повітрі над почорнілими руїнами. Тимчасом Генк Ріарден сидів за столом у своєму офісі в Пенсільванії, переглядаючи список збанкрутілих людей: то були виробники сільськогосподарського обладнання, яким ніхто так і не заплатив, тож і вони не могли йому заплатити.

Урожай соєвих бобів теж не дістався до ринків країни: його занадто рано зібрали. Соя запліснявіла і була непридатна для споживання.

Увечері 15 жовтня у підземній диспетчерській кабіні компанії «Таґґарт Трансконтиненталь» обірвався мідний дріт, згасли сигнальні вогні.

Обірвався лише один дріт, але це спричинило коротке замикання взаємопов’язаних систем руху, тож зі щитів у диспетчерській кабіні та з колій зникли сигнали про небезпеку і рух. Червоні й зелені лінзи залишилися червоними і зеленими, тільки вони дивилися не живим і осяйним поглядом, а мертвими скляними очима. На краю міста, перед самим в’їздом до тунелів Термінала скупчилися потяги, немов згусток крові у вені; крові, яка так і не дійшла до серця.

Того вечора Даґні сиділа за столом у приватному ресторані готелю «Вейн-Фолкленд». Віск свічок скрапував на білі камелії та лаврове листя, що оповивали основу срібних свічників, на льняній дамаській скатертині олівцем було виведено арифметичні розрахунки, а в чаші для полоскання пальців плавав сигаретний недопалок. За столом з нею сиділо шестеро чоловіків в офіційних піджаках — Веслі Моуч, Юджин Лоусон, доктор Флойд Ферріс, Клем Везербі, Джеймс Таґґарт і Каффі Мейґс.

— Навіщо? — запитала, коли Джим повідомив, що вона повинна бути присутня на цій вечері.

— Ну… бо наступного тижня має відбутися зустріч Ради директорів.

— І?

— Ти ж хочеш довідатись, що вирішать робити з нашою лінією до Міннесоти, правда?

— А це ухвалять під час зустрічі Ради?

— Ну, не зовсім.

— Під час тієї вечері?

— Не зовсім, але… Ну чому ти завжди прагнеш такої точності? Навколо все таке невизначене. До того ж вони наполягають на твоїй присутності.

— Чому?

— Хіба цього недостатньо?

Даґні не поцікавилась, чому ці люди воліють ухвалювати вирішальні рішення під час таких вечірок. Вона просто знала, що так воно є. Знала, що, незважаючи на базікання, нагромадження претензій під час цих зустрічей, нарад комітетів та масових дебатів, насправді рішення готувалися завчасно, в потайній і неформальній атмосфері, під час ланчів або вечерь у барах. І що поважніша була тема, то невимушеніший спосіб вони обирали для її розв’язання.

Уперше її запросили прийти на таке таємне засідання — людину не з їхнього кола, ворога. Отже, думала Даґні, вони хочуть засвідчити той факт, що потребують її, а ще, можливо, це був перший крок до їхньої капітуляції. Шанс, яким вона не могла знехтувати.

Але тепер, сидячи при свічках у ресторані, Даґні розуміла, що жодного шансу в неї не було.

— Гадаю, ви погодитесь із тим, міс Таґґарт, що не існує жодного економічного виправдання підтримувати залізничну лінію до Міннесоти, яка…

— І навіть міс Таґґарт — я переконаний — погодиться, що слід удатися до певних тимчасових скорочень, поки…

— Ніхто, навіть міс Таґґарт, не заперечить, що іноді необхідно принести в жертву частину заради цілості…

Слухаючи, як щопівгодини недбалим тоном вони докидали її ім’я до своїх слів, хоча очі мовців жодного разу не звернулися до неї, Даґні міркувала, навіщо ці люди наполягали на її присутності. Це не було з їхнього боку спробою ввести її в оману і змусити повірити, начебто вони з нею радяться, це було щось гірше: спроба ввести в оману самих себе і повірити, начебто вона з ними погоджується. Час до часу вони ставили їй запитання, і перебивали, не дозволяючи навіть закінчити першого речення відповіді. Здавалося, вони потребують її схвалення, але не хочуть знати, схвалює вона їхні дії насправді чи ні.

Схильність до інфантильної самоомани змусила їх втиснути цю подію в декорації офіційної вечері. Вони поводились так, наче сподівалися набратись від розкішних і витончених навколишніх предметів потуги й шляхетства, символами й продуктами яких ті предмети колись були. Ці люди поводилися, немов дикуни, які пожирають труп суперника, сподіваючись отримати його силу й чесноти.

Даґні пошкодувала через свій одяг.

— Вечеря офіційна, — сказав їй Джим, — але не перестарайся. Не варто вбиратися занадто розкішно. Люди бізнесу повинні уникати в наші дні виявів зверхності. Не кажу, що ти повинна мати обшарпаний вигляд, але якби твій образ навіював їм… ну, покору… їм би стало приємно, розумієш, вони відчули б себе важливими.

— Справді? — мовила, відвертаючись.

Вона вдягнула чорну сукню, що здавалася звичайним шматком тканини, перехрещеним на грудях.