Читати книгу - "Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце"

І ось цей брудний камінчик став найкоштовнішим діамантом: Йонел живе, він десь тут поблизу, він кличе їх. Вони почали шукати спершу біля того місця, де знайшли камінь. Там було багато виямків, і один з них замаскований велетенським каменем у формі піраміди. Тік проник туди, там він і знайшов Йонела під парашутним полотном. Вони витягли його з ніші, й Марія кинулась робити штучне дихання, але Віктор зупинив її:

— Спершу в човен, рушаємо, а вже потім штучне дихання. Рахую до трьох!

Перед «три» човен рушив униз за течією. Тік попереду, скулившись, освітлював дорогу. Віктор позад нього налягав щосили на весло. Дорога була йому знайома: попереду поки що їх не підстерігала жодна небезпека.

Решту човна займали Марія та Йонел; дівчина тримала в себе на колінах голову недужого й перебирала всі санітарні та несанітарні методи, щоб привести його до тями. Обличчя в Йонела побите до невпізнання, вуха теж, а на потилиці була гуля завбільшки з кулак. Нарешті, коли човен досяг роздвоєння потоків, Йонел почав стогнати і вперше заворушився. Віктор одразу вирішив зробити невеличку зупинку.

Тік, Марія і Віктор шепотіли йому, говорили все, що їм приходило в голову, аби він швидше отямився й нарешті зрозумів, що врятувався із рук нападників.

— Слово честі… — почувся його тихий голос. — Я вже навіть не думав, що врятувався.

— Нестерпний! — скрикнула Марія.

Вони почекали трохи, коли він зовсім отямився. Марія ще раз змочила у воді хусточку й протерла йому лоб.

— Ой господи! — вигукнув Йонел, підводячи голову. — Пече вогнем. Чи ви хотіли, щоб я отямився ще краще?

Віктор нетерпляче спитав його одним духом:

— Скільки їх усіх? Ти впізнав кого-небудь?

— Їх тільки двоє, і, здається, вони не дуже ладять обоє. Один Петрекеску. Другий не знаю хто, жодного разу не чув його голосу. Якийсь чоловік з бородою, дуже солідний…

— Петрекеску! — стрепенувся Віктор. — Тепер мені починає прояснюватися багато чого… Розкажи нам усе, якнайдетальніше…

Йонел сказав їм усе, що з ним трапилося. Особливо не забув згадати методи Петрекеску: вуха, обличчя, гомілка, ребра, потилиця.

— Як ти врятувався? — спитала нетерпляче Марія.

— Я вдав, ніби зламав ногу… Але ж скільки жаху натерпівсь я! Бр-р-р! — сказав би Тік. Я думав, що вони мене застрелять, тварюки… Іноді я прикидався, а іноді й справді плакав, мов крокодил…

— А коробочка? — спитав Віктор.

— Я сказав, що ми не змогли її відкрити й заховали в ніші, біля їхнього вилому, там, де пекельна дорога. Вони пішли по неї.

— Чудово! — зрадів Тік. — Хай вони попомучаться!

— Не так воно вже й чудово, Тіку. Якщо вони повернуться й спіймають нас, то що вони зроблять з вами, я не знаю, зате знаю, що зроблять зі мною… Поріжуть мене на шматки, а потім ще й сіллю зверху присиплють…

— Як ти себе почуваєш? — спитав Віктор.

— Мені хочеться вити від болю, ой боженьку! Мене ніби четвертували на колесі. А в потилицю ніби ввігнали розпечене залізо…

— То добре, якщо болить, — сказала Марія.

— Повір, що то не дуже добре, — пояснив Йонел. — Це жахливо…

— Ні, добре! — підбадьорив його Віктор. — У нас є частина ліків із аптечки. Треба негайно вирушати. Якщо вони втретє натраплять на нас, ми не врятуємося. Якщо вийдемо ми, то не врятуються вони. А ти, Йонеле, спробуй налагодити радіоапарат…

— Я спробую, — відповів Йонел голосом хворого. — Потилиця моя нещасна, чорти й смола там… Бачиш, Тіку. Якщо ця коробочка запрацює, то вона виявиться в тисячу разів ціннішою, ніж чарівна коробочка…

— Та-а-ак… але мені все одно дуже прикро, Йонеле, слово честі…

Йому було жаль не коробочки, а того, що він втратив казку.

…Десь у печері, далеко чи близько, хто може знати? Морок, ненависть, відчай.

— Друже, це тільки ти винен, слово честі. Треба було його застрелити.

— Але ж ти, здається, казав, що методи твої безпомильні. І яка користь із того, якби ти його вбив? Дізнався б що-небудь ще?

Два нападники нишпорили по всіх нішах і заглибинах, по всіх виямках і тріщинах, але не знаходили нічого, анічогісінько.

— Оце так, друже! Отак воно й виходить, якщо не послухаєш першої думки! Слово честі!

— Цілком слушно! Ти висловив велику думку. І я мушу зробити так само. Здатися!

— Як, друже? Слово честі!

— А так, друже. Ще першого дня така думка сяйнула мені в голову. Відколи дізнався, що буду в печері… Потім… Мов звір, який не знає, що діяти…

— То навіщо ж ти прийшов сюди, друже? Слово честі! Чому не залишився там? Тільки перевів парашута…

— А ти хто такий? Прокурор? Командир?

— Я? А ти чув про Чорного Експреса?

— Чув і весь час тільки й чую про нього…

— Це я…

Бородань спершу задерев’янів. Потім почав тремтіти всіма суглобами. Чорний Експрес — один із найзнаменитіших шпигунів, чоловік, який не помилявся жодного разу за останню чверть століття. Але ж не може бу… Та ні!

— Ти?

— Так, друже. Тепер я вже можу відкинути вбік маскарад, і Добреску, й Олениху, і все інше. Маю на це право через стільки років, хоч би на півгодини… Забути про себе, про свої думки. Я вже й сам не знаю, хто я насправді — Петрекеску чи…

— Ти Чорний Експрес?

— А що