Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

Інші також заходилися гукати хлопця. Усім своїм зовнішнім виглядом демонструючи невдоволення, той з’явився за пару хвилин зі словами:

– Чого вам треба? Я ж там уроки роблю, сиджу собі тихесенько…

– Та зробиш ти свої уроки, піонере! – ревонув сп’янілий Рафаель Шаєвич. – Ти от тільки одну задачку розв’яжи і йди собі далі штанята протирати скільки тобі завгодно! Бо ми тут на тебе об заклад побилися…

– До речі, а де твій піонерський галстук?! – суворо спитав Леонід Самсонович. – Ти ж у мамуньки своєї такий зразковий…

– Так мене ж іще наприкінці сьомого класу в комсомол прийняли як відмінника, а я зараз у восьмому.

– Хоч цим можна пишатися, – непевно посміхнувся батько хлопця.

Однак Леонід Самсонович, ляснувши долонею по стільниці так, що підстрибнув весь розставлений на ній посуд, гримнув:

– А нумо не відволікаймося! Піонере, облиш свої фойле штик[101], коли з тобою старші розмовляють.

– Кажу ж, що я давно вже в комсомолі…

– Піонерчик ти, вічний піонерчик! І не сперечатися зі мною… А нумо, Рафко, давай сюди свою задачку, причому негайно!..

І Рафаель Шаєвич проговорив скоромовкою:

– Піонерчику! Скажи от що, тільки швидко: цеглина важить один кілограм і ще півцеглини, скільки важить цеглина?!

– Два кілограми, – не моргнувши оком, миттєво відповів Спартак.

– Що-о-о?!

Рафаель Шаєвич аж підскочив від несподіванки, а Леонід Самсонович тільки рукою махнув і мовив презирливо:

– Слабак! Півтора кіло.

Мама Гатя й тато Андрій не вимовили жодного слова, проте написане на їхніх обличчях розчарування було красномовнішим за будь-які слова. Однак, не зважаючи на реакцію дорослих, Спартак впевнено підтвердив:

– Ніяких не півтора, а два кіло.

– Сла-ба-а-ак!.. – Леонід Самсонович скривився й, затиснувши двома пальцями ніс, додав: – Від тебе так і смердить тупістю, племінничок…

– Нічого подібного, Льоню, – не зводячи уважного погляду з хлопця, замислено мовив Рафаель Шаєвич: – У тім-то й річ, що цеглина важить не півтора, а таки два кіло.

– Хіба?! – тепер уже не повірив Леонід Самсонович. – Не може бути!

– Та не переймайся ти так, Льонько, на цій задачці у мене академіки «сипалися», не тільки ти, – спробував заспокоїти його брат. Та зачеплений за живе Леонід Самсонович жахливим рипучим голосом затребував у сестри Гаті папірець і ручку, після чого у повному мовчанні, під загальним наглядом присутніх розв’язав у чотири прийоми рівняння:

х = 0,5 х + 1

х – 0,5 х = 1

0,5 х = 1

х = 2

– То це що ж виходить… – Андрій кинув непевний погляд на дружину: – Отже, наш син таки правий? Отже, все ж не півтора, а два кіло?..

– Я ж сказав, що два, – значить, два, – мовив Спартак трохи стомлено і попрохав: – А тепер, якщо можна, я все ж піду, бо у мене там уроки…

– Так, жарти побоку. Нас тут якийсь шморкач неповнолітній за дурнів має, чи що… – розгніваний Леонід Самсонович різко відсунув папірець з ручкою і ревонув: – А нумо зізнавайся: ти знав відповідь заздалегідь?

– Та звідки ж я мав знати…

– Піонерчику, ти тут мені не вихляй кормою, як той буксир, а кажи прямо й однозначно: знав чи не знав?! Так чи ні?.. І все!

– Ну-у-у, якщо хочете… – Спартак знизав плечима й відповів: – Ні.

– Що означає твоє «ні»?!

– Ні, я не знав відповіді заздалегідь. Просто ви просили відповідати просто, я й відповів, як просили.

– Льоню… – спробувала заспокоїти брата сестра, проте це справило протилежний ефект:

– Гатько, мовчи! А ти, піонере, зізнавайся: звідки ти знав?..

– Кажу знов: нічого я не знав. А якщо не вірите, то це ваше діло.

– Нумо не хами мені! – Леонід Самсонович гримнув кулаком по столу. – Й обдурити не намагайся також! Бо ти ще скажеш, нібито подумки склав у своїй тупій довбешці рівняння й подумки ж розв’язав його…

– Нічого такого я не говоритиму, – школяр знову знизав плечима. – Навіщо мені брехати?

– Але як же тоді?..

– Я просто уявив.

– Що-о-о? Чого-чого?.. Як?..

Усі знов почали перезиратися.

– Уявіть собі ваги. А ще краще терези, бо так навіть наочніше, – Спартак на мить замовк, нерішуче посміхнувся. Але оскільки дорослі приголомшено мовчали, він продовжив з ентузіазмом: – Отже, на одній шальці терезів… припустімо, на лівій лежить цеглина, а на іншій, на правій – кілограмова гиря і ще половинка цеглини. Терези врівноважені. Уявили?

– Припустимо, – кивнув Рафаель Шаєвич. – Продовжуй.

– Так. Тепер подумки розколюємо цеглину, що на лівій половині, навпіл. Розкололи цеглину на дві половинки?.. Що станеться з терезами?

– Вони лишаться врівноваженими.

– Вірно. Тепер прибираємо по півцеглини з кожної шальки. Що тоді станеться з терезами?

– Як і раніше, вони врівноважені.

– Вірно. А тепер подвоюємо те, що лежить на кожній шальці: тоді на лівій лежатимуть дві половинки цеглини – це дорівнює цілій цеглині, а на правій – або дві кілограмові гирі, або одна двокілограмова. І терези весь час врівноважені. Ось вам і відповідь, скільки важить цеглина! І без всякого рівняння можна обійтись, як бачите.

Хоча Спартак завершив пояснення, всі мовчали, перетравлюючи почуте. Тому першим заговорив знов-таки він:

– Ну то як, можна мені вже піти й нарешті зайнятися уроками?..

– Отже, ти все це уявив? – ще раз обережно перепитав Рафаель Шаєвич.

– Так. Саме це й уявив.

– Гаразд, йди собі, піонере.

– Але ж стривай!.. – нарешті вийшов зі ступору Леонід Самсонович. – Ну гаразд, припустимо, ти все це справді уявив. Припустимо, обійшовся без рівняння. Та все одно потрібен час на те, щоб вигадати всю цю картинку… всю систему з терезами, маю на увазі. Та й прокрутити все це подумки…

– Я одразу ж все й уявив, і прокрутив. Картинка крутиться так само швидко, як кіно. Ба навіть швидше – за частку секунди.

– Але ж…

– Льонько, не лізь у пляшку, – зупинив його брат, – все зрозуміло.

І коли за помахом його руки Спартак нарешті зник з вітальні, Рафаель Шаєвич напівшепотом оголосив, що хлопець, поза сумнівом, малий геній. І що він себе в житті ще покаже. І не тільки знанням бардівських пісень…

Почувши таке, Гатя у захваті сплеснула руками, тоді як Андрій зітхнув і недовірливо покрутив головою. Та, поза сумнівом, найбільше враження своїми здібностями племінничок справив на видатного радянського геолога Рафаеля Шаєвича Левітіна. До речі, саме наступного після імпровізованого «іспиту на кмітливість» літа він запросив «юне обдарування, яке не купилося на ту саму задачку», в гості до