Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Виявляється, що хтось подзвонив і сказав, що у літаку, котрий якраз мав вилетіти, є бомба. І якщо він лише почне рух – то відразу ж злетить у повітря.

Звісно, що ніякої бомби там не було. Але час був потрачений. Видно, анонім добивався саме цього. І йому це вдалося.

– Отже, у Юнти тут є ще спільник! – сказав Марк, один із працівників розшуку. – Хлопці вже працюють. Зараз головне вирахувати звідки був зроблений дзвінок. Тоді ми дізнаємося для себе щось нове.

Він говорив спокійно, наче справа не мала ніякого значення. І тут не було нічого дивного. Адже він за своє життя скільки набачився таких справ.

Марк був трохи старшим від Роана. Це був невисокого зросту, доволі повної статури чоловік з твердим, майже кам’яним лицем, майже лисий, з проникливим поглядом і довгим, як у баби-яги носом.

– Я розумію вас, Роане. Але на жаль, ми поки що нічого не можемо зробити. Якщо вона має співучасника, то вичисливши його, ми зможемо щось більше дізнатися про справжні наміри Юнти. Можливо, що вона зараз рухається зовсім не туди, куди ми думаємо. Це теж можливий варіант.

– Добре би було. Добре би було якби вона їхала будь-куди аби лише не туди. – зітхнув Роан. – Але літак летить в Неаполь. Тож куди ще вона може рухатися, прямуючи саме туди.

Але думка про те, що можливо все ж таки Юнта летить кудись інде а не до Ален, бодай трохи гріла душу. Та хай собі летить куди хоче, хоч на край світу. Головне аби вона не знищила того, що лише почало зароджуватися, ту квітку кохання, котра виросла на асфальті Роанової душі.