Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Страх. Ось що рухає людиною. Ні, не кохання – страх. Адже не через кохання до неї він тут так бідкається але через страх за її життя. А хіба не так? І як би це не виглядало цинічно але він боявся втратити Ален тому, що боявся втратити самого себе. Так чи інакше але весь заявлений час довело просто сидіти і чекати. І зробити з цим було нічого не можливо. Лише дивитися як стрілка годинника змінює своє положення.

Однак, з’явилося в цій усій справі дещо таки цікаве. Було знайдено адресу з якої дзвонили. Це була адреса Бориса. Але ж як? Він же ж у лікарні!

– Значить є ще хтось! – буркнув Марк. – Не здивуюся, якщо в наші сіті потрапить ще якась рибка з адвокатської породи. А так все просто начиналося.

Справді, треба було чекати ще чогось не звичайного у цій справі. Адже поки що Борис відлежувався в лікарні а Адамчик сидів у себе вдома і нікому не дзвонив і ні з ким не говорив. Навіть зі своєю сварливою дружиною.

– Дивно все це. – сказав Роан. – Ніяк не можу зрозуміти, навіщо це все Борисові? Я ж йому довіряв як рідному!

– Це звичайно, не дуже тактовно з мого боку зараз говорити. Але як ваш адвокат, я маю казати правду. Тому скажу те, що мені здається. А здається мені те, що Борис був якось зв’язаний з вашою дружиною. І не факт, що цей зв'язок не був інтимного характеру. Звісно, це лише припущення.

Певно, він бажав би аби це припущення було помилковим. Але Роан уже не слухав далі. Він не просто припускав – він серйозно цілком сприймав це як факт.

Чоловік все більше заглиблювався в себе, залишаючи для оточуючих лише тусклий погляд, котрий дивився на всіх навколо. Важко було здогадатися про що він зараз думав. Але було зрозуміло, що думками він зараз десь далеко.