Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

– Яке ж це задоволення – застати вас удома, містере Маркгам! – сказала вона з лицемірною посмішкою. – Я так рідко вас зараз бачу, ви зовсім не приходите до нас. Татко ображається, кажу вам! – додала вона, зазираючи мені в обличчя із зухвалим сміхом.

– Останнім часом у мене було багато справ… – сказав я, не відриваючи очей від листа.

– Так-таки й багато! А мені казали, що ви геть занедбали всі свої справи.

– То він помиляється, бо упродовж останніх двох місяців я гарую, як віл.

– Ах, тяжка робота – найперший лік від смутку, і даруйте, містере Маркгам, але ви дуже змарніли, чоло ваше печальне, можна подумати, що вас гнітить якийсь таємний клопіт. Колись зважилася б запитати, чому ви такий смутний і що можу я зробити для вас, та зараз уже не зможу зробити цього.

– Ви дуже добра, міс Елізо. Я скажу, що ви можете зробити для мене.

– Благаю, скажіть! Втім, я й так знаю, в чому ваш клопіт.

– Найбільший мій клопіт – це молода панна, що сидить біля столу і своїми теревенями не дає мені скінчити листа.

Перш ніж вона змогла щось відповісти, до кімнати увійшла Роза, тож вони посідали біля коминка, де, спершись плечем на кут камінної полиці, схрестивши ноги і засунувши руки до кишень бриджів, стояв той ледар Фергус.

– А зараз, Розо, – мовила Еліза, – я розповім тобі новину. Сподіваюся, ти її ще не чула – це про ту жахливу місіс Грем…

– Тихш-ш-ше! – прошепотів Фергус урочистим і значущим тоном. – Ми ніколи не говоримо про неї; її імені тут не згадують. – Він скоса зиркнув на мене, показав пальцем собі на лоба, потім підморгнув і сумно похитав головою: – Мономанія… тож не згадуй цього імені, ради Бога!

– Мені буде шкода зачепити чиїсь почуття, – пошепки мовила вона у відповідь. – Нехай іншим разом.

– Та кажіть уже, панно Елізо! – буркнув я.

– Гаразд, – сказала вона, – чи знаєте ви, що чоловік місіс Грем не помер, а вона просто втекла від нього? – (Я здригнувся і відчув, що моє обличчя спалахнуло, тож я схилився над листом та так більше й не підводив голови). – А тепер вона знову повернулася до нього і між ними відбулося повне примирення. Подумай лишень, – не вгавала вона, повертаючись до збентеженої Рози, – яким же дурнем повинен бути цей чоловік!

– І хто повідомив вам цю новину, міс Елізо? – запитав я.

– Я отримала її із дуже достеменного джерела.

– З якого, можу я запитати?

– Від одного зі слуг у Вудфорді.

– О! Я не знав, що ви у таких близьких стосунках із челяддю містера Лоренса.

– Я чула це не від самого слуги; він по секрету розповів про це нашій покоївці Сарі, а Сара вже розповіла мені.

– Теж по секрету? І нам ви теж розповіли це по секрету? Мушу сказати, історія ця не викликає довіри, хтозна чи й половина її відповідає дійсності.

Кажучи це, я запечатав листи і понадписував адреси. Руки мої тремтіли, хоч я й намагався зберігати спокій, адже Гелена й не думала повертатися до чоловіка. Либонь, вона просто виїхала, а слуга поспішив розпустити плітки. Але могло статися й так, що її забрали силоміць. Я поклав листи до кишені й, пробурмотівши, що біжу на пошту, вибіг надвір і почав гукати, щоб осідлали мого коня. Оскільки там не було ні душі, я сам вивів його зі стайні, надів сідло, вуздечку й учвал помчав до Вудфорду.

Лоренс гуляв у парку.

– Твоя сестра поїхала? – нетерпляче запитав я.

– Так, поїхала, – спокійно відказав він, і мій страх розвіявся.

– Гадаю, мені не дозволено знати, де вона? – запитав я, віддавши свого коня садівникові.

Мій співрозмовник із серйозним виглядом узяв мене за руку й, одвівши вбік, відказав:

– Вона в маєтку Грасдейл.

– Де? – скрикнув я.

– У маєтку Грасдейл.

– Як це сталося? – задихаючись, промовив я. – Хто її зрадив?

– Вона поїхала з власної волі.

– Неможливо, Лоренсе! Вона не могла бути такою божевільною! – вигукнув я, міцно хапаючи його за руку, ніби це могло змусити його зректися тих слів.

– І все ж таки вона це зробила, – так само спокійно відказав він. – Містер Гантингтон занедужав.

– І вона поїхала доглядати його?

– Так.

– Безглуздя! – вигукнув я, а Лоренс кинув на мене вельми докірливий погляд. – То він що там, вмирає?

– Думаю, ні, Маркгаме.

– А скільки в нього там ще доглядальниць? Скільки там ще жінок піклується про нього?

– Жодної; він сам, а то вона не поїхала б.

– О, прокляття! Це нестерпно!

– Що саме? Що він сам?

Я не намагався нічого відповісти, бо не був упевнений, що саме ця обставина не була певною мірою причиною мого розпачу. Тож я мовчки міряв кроками стежку, а потім раптово зупинився й, обертаючись до свого співрозмовника, нетерпляче вигукнув:

– Чому вона зробила цей безглуздий крок? Який чорт підбив її на це?

– Її обов’язок.

– Дурниця!

– Спочатку я сам був наполовину схильний так гадати, Маркгаме. Запевняю тебе, я не радив їхати, бо ненавиджу того чоловіка так само палко, як і ти, – його моральне виправлення принесло б мені не набагато більше втіхи, ніж його смерть; все, що я зробив, це проінформував її про факт його хвороби (яка була наслідком його падіння з коня на полюванні), і повідомив, що його покинула та нещасна особа, котра зветься панною Маєрс.

– Це був лихий вчинок! Тепер він буде обіцяти їй, що виправиться, а вона повірить йому, а тоді її становище буде вдесятеро гіршим.

– Поки що не схоже на те, – зауважив він, виймаючи листа з кишені. – З того звіту, який я отримав сьогодні вранці, видно, що…

– Дозволь прочитати! – попросив я.

Він, вочевидь, не горів бажанням задовольнити моє прохання, та поки він вагався, я вихопив листа з його руки. Потім засоромився і сказав:

– Забери його, якщо не хочеш, аби я читав.

– Ні, – відповів він, – ти можеш прочитати його. Я прочитав його. Ось що вона пише:

Грасдейл, 4-е листопада.

Дорогий Фредеріку, я знаю, що ти з нетерпінням чекаєш звістки від мене, і я розповім тобі все, що зможу. Містер Гантингтон дуже хворий, але не помирає, зараз йому вже набагато краще, ніж було тоді, коли я