Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Ти повернулася, Алісо? – прошепотів він. – Навіщо ти покинула мене?»
«Це я, Артуре, це Гелена, твоя дружина».
«Моя дружина! – повторив він, здригнувшись. – На Бога, не згадуй про неї – я не маю ніякої дружини. Чорти б її вхопили, – скрикнув він за мить, – і тебе також! Навіщо ти це кажеш?»
Я більше нічого не сказала – просто сіла на ліжку, бо думала, що він помирає, і хотіла, щоб він упізнав мене. Врешті він раптом звівся на лікті і перелякано прошепотів:
«Хто ти така?»
«Гелена Гантингтон», – сказала я.
«Я, певно, божеволію, – вигукнув він. – Хто б ти була, покинь А мене! Я не можу бачити це бліде обличчя й ці очі. Ради Бога, пришли мені когось іншого, хто не так виглядає!»
Я відразу вийшла і прислала доглядальницю, та наступного ранку ризикнула знову зайти до його покоїв, і, зайнявши місце доглядальниці поряд із його ліжком, прислуговувала йому кілька годин поспіль, якомога менше показуючись йому на очі, і розмовляючи лише тоді, коли це було необхідно. Спочатку він прийняв мене за доглядальницю, та коли я ходила кімнатою, аби розсунути штори, він сказав:
«Ні, це не доглядальниця; це – Аліса. Залишися зі мною, будь ласка! Від тієї старої відьми я скоро помру».
«Я й так планую залишитися із тобою», – мовила я.
Він називав мене Алісою, і я терпляче зносила це, побоюючись, що суперечка може його схвилювати, та коли, попросивши склянку води, він прошепотів: «Спасибі, дорогенька!» – я не могла не зауважити, і до того ж виразно: «Ти так не казав би, якби знав, хто я», але він просто щось нерозбірливо пробурмотів у відповідь. Коли я обтирала його чоло і скроні оцтом із водою, аби полегшити жар і біль у його голові, він уважно розглядав мене, а потім зауважив:
«У мене такі дивні фантазії – ніяк не можу їх позбутися, а найчудніша з них – твоє обличчя і голос, бо вони такі, як у неї. Я зміг би в цю хвилину присягнутися, що це саме вона сидить біля мене».
«Це таки вона», – сказала я.
«Це приємно, – вів далі він, не звернувши уваги на мої слова, – і поки ти обтираєш мені чоло, інші фантазії згасають, а та посилюється. Я не можу терпіти її, вона мене вбиває!»
«Вона ніколи не зникне, – виразно сказала я, – бо це – правда!»
«Правда! – скрикнув він. – Ти ж не хочеш сказати, що ти насправді є нею?»
«Хочу, але тобі не треба сахатися, ніби я твій найбільший ворог: я приїхала доглядати тебе і робити те, чого ніхто з них не робив би».
«Ради Бога, не муч мене!» – стривожено вигукнув він, а потім почав бурмотіти прокльони на мою адресу чи на адресу тієї недолі, яка принесла мене сюди.
Я поклала губку з мискою і знову зайняла своє місце біля ліжка.
«Де вони? – запитав він. – Невже всі мене покинули?»
«Поблизу є слуги, якщо вони тобі потрібні, але краще ляж і заспокойся: ніхто з них не доглядав би тебе так дбайливо, як я».
«Я взагалі не можу цього зрозуміти, – збентежено мовив він. – Невже мені просто наснилось, що…» – і він затулив очі руками, ніби намагаючись розплутати цю загадку.
«Ні, Артуре, твоя поведінка була такою, що змусила мене покинути тебе, та я почула, що ти хворий і самотній, і повернулася доглядати тебе. Тобі не слід боятися звіряти мені всі свої бажання, а я спробую задовольнити їх. Більше немає нікого, хто подбав би про тебе; і я тобі зараз не дорікатиму».
«О, розумію, – сказав він із гіркою посмішкою, – це – акт християнської добродійності, завдяки якому ти сподіваєшся отримати місце на небі і викопати ще глибшу яму в пеклі для мене».
«Ні; я прийшла запропонувати допомогу, яка тобі потрібна, і якщо я зможу зарадити твоїй душі і збудити в ній каяття…»
«Авжеж, якраз пора для каяття! Що ти зробила з моїм сином?»
«Він добре почувається, і ти можеш його побачити, якщо заспокоїшся».
«Де він?»
«У безпеці».
«Він тут?»
«Хоч де б він був, ти не побачиш його, аж поки не пообіцяєш залишити його під моєю опікою й не дозволиш мені забрати його з собою, якщо я вважатиму це за необхідне. Але ми поговоримо про це завтра: зараз тобі слід зберігати спокій».
«Ні, дозволь мені побачити його зараз, я обіцяю, якщо вже так має бути».
«Ні…»
«Господом Богом присягаюся!»
«Я не можу довіряти твоїм клятвам і обіцянкам: ми складемо угоду, і ти повинен будеш підписати її при свідкові: але не сьогодні, а завтра».
«Ні, зараз… зараз!»
Він був так збуджений і так наполягав, що я вирішила вволити його прохання, та поклала собі не поступатися інтересами мого сина, тож написала на папері те зобов’язання, повільно прочитала йому і змусила підписати у присутності Рейчел.
Він просив, щоб Рейчел не було, коли він підписуватиме, та я сказала, що шкодую, але оскільки він уже втратив мою довіру, то має змиритися і з наслідком. Наступним його аргументом була нездатність тримати ручку. «Тоді нам слід зачекати, поки ти не зможеш тримати її», – зауважила я. Він сказав, що спробує, та виявилось, що він не бачить, де підписати. Я показала пальцем те місце, де мав бути підпис, і сказала йому, що він цілком міг би написати своє ім’я і в темряві, потрібно було лише знати, де його ставити. Але у нього не було сили виводити літери. «Ти надто хворий, аби бачити дитину», – сказала я, і він врешті спромігся скріпити угоду своїм підписом, а потім я попросила Рейчел прислати хлопчика.
Все це, можливо, здасться тобі жорстоким, але я відчувала, що не повинна втрачати свою теперішню перевагу і жертвувати майбутнім добробутом мого сина через якусь недоречну ніжність до почуттів цього чоловіка. Маленький Артурчик не забув свого батька, але тринадцять місяців відсутності зробили його сором’язливим; тож коли його провели до затемненої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Незнайомка з Вілдфел-Холу», після закриття браузера.
