Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

У 40—70-х роках XIX століття до країни в’їхало близько 20 тисяч німців, які компактно розселилися в південних районах центральної частини країни. Іммігранти з Німеччини та їхні нащадки швидко захопили «керівні висоти» в чилійських збройних силах і почасти зберігають їх досі. Принаймні обидва безпосередніх попередники Піночета на посаді головнокомандувача чилійських сухопутних військ — генерали Пратс та Шнайдер — були німецького походження. Армію, в якій Піночет прослужив усе своє свідоме життя, сусіди-латиноамериканці дражнили «прусською» — і польові статути чилійців, і навіть парадна офіцерська форма були один в один «переписані» з німецьких. Але найважливіша підстава до такого прізвиська — це, звичайно, дух прусської казарми, який десятиріччями панував у чилійській армії. І хоча сам Піночет, наскільки відомо, не має жодного німецького коріння, «германський дух» він засвоїв дуже добре. Принаймні й у військовій справі, і в його улюбленій геополітиці найвищими авторитетами для генерала були й залишалися німці.

Чилі — дуже довга і порівняно вузька смуга землі, затисну-та між Тихим океаном та Андами — однією з найвищих у світі гірських систем. Землі, придатної для використання у сільському господарстві, в країні порівняно мало — це переважно ділянки на узбережжі та гірські долини. Ані у XVIII, ані в XIX столітті Чилі, на відміну від багатьох інших латиноамериканських країн, не спромоглася вийти на світовий ринок як великий виробник тієї чи іншої сільськогосподарської культури. Й чилійська еліта, й країна в цілому порівняно з іншими латиноамериканськими державами вважалася радше бідною. Становище ж селянства, яке складало переважну більшість населення країни, було нужденним по всій Латинській Америці. І ще невідомо, де воно було гіршим — у «просунутій» Бразилії чи у відсталій Чилі. Не змінило ситуації й відкриття, а потім початок розробки великих мідних покладів (і нині чилійцям належить чверть розвіданих запасів мідної руди у світі). У країні не було ані капіталу, ані технічних спеціалістів, тому видобуток мідної руди у чилійських горах узяв на себе британський, а пізніше американський капітал. Прибутки вивозилися з країни. Протягом XIX століття чилійська «прусська» армія виграла кілька воєн проти сусідніх держав, унаслідок чого до Чилі було приєднано багаті на селітряні поклади перуанські провінції Тарапака та Антофагаста. Проте й видобуток селітри та продаж її на світовому ринку не привели Чилі до економічного процвітання. В першій половині XX століття країна постійно мала негативне сальдо торговельного балансу, була не в змозі забезпечити своє населення продовольством. Протекціоністська політика, яку проводили й консервативні, й ліберальні уряди, так і не привела до бурхливого розвитку національних товаровиробників, які б випускали вдосталь якісної продукції, що заміщувала би імпорт. «Чилізація» мідної промисловості, яка формально передала найбільші мідні родовища у власність держави, не привела ані до істотного зростання доходів бюджету, ані до відчутного збільшення платні робітникам. Селянство задихалося від нестачі землі, більшість якої й далі належала великим латифундистам, значна частина котрих була не здатною організувати на ній конкурентноспроможне сільськогосподарське виробництво. Президент країни, християнський демократ Едуардо Фрей 1964 року проголосив проведення аграрної реформи, яка передбачала передачу частини землі латифундистів 100 тисячам селянських родин. Проте реформа просувалася вкрай повільно, за 6 років землю отримало лише 20 тисяч родин. А тим часом у країні наростав вплив лівих сил. Створювалася революційна ситуація, коли дедалі більше чилійців доходило переконання, що «далі так жити не можна». Ось тільки рецепти «докорінної перебудови» різні політичні сили пропонували діаметрально протилежні.

У грудні 1969 року Комуністична, Соціалістична, Радикальна та Соціал-демократична партії, а також Рух єдиної народної дії та Незалежна народна дія створили блок «Народна єдність», на чолі якого став лідер соціалістів доктор Сальвадор Альєнде-Ґоссенс. Наступного року відбулися президентські вибори, на яких переміг Альєнде. 4 листопада 1970 року представник лівих урочисто в’їхав до президентського палацу в Сантьяго.

Плеканий радянською пропагандою міф про «всенародну підтримку» «Народної єдності» чилійцями, як і кожний міф, не відповідає дійсності. Альєнде прийшов до влади тільки завдяки недосконалості чилійського виборчого законодавства. Воно передбачало вибори в один тур, а переможцем проголошувався той із кандидатів, який набере голосів більше за інших. Так Альєнде, здобувши підтримку 36 відсотків виборців, став легітимним президентом. За його найближчого конкурента, колишнього президента Едуардо Фрея, проголосувало 33 відсотки чилійців. Решту голосів «розтягнули» кілька консервативних кандидатів, для яких Фрей був занадто лівим. Якби в Чилі, як у кожній демократичній країні, президентські вибори провадились у два тури, Альєнде не мав би жодних шансів на перемогу. В чилійському парламенті ліві теж мали лише 80 мандатів з 200. Отож протягом усіх 1000 днів свого правління Альєнде був «президентом меншості». Але чилійська конституція передбачала, що левова частка владних повноважень зосереджена в руках президента. Таким чином «Народна єдність» стала повним господарем країни, більша частина населення якої її не підтримувала. Важливим фактором, що сприяв приходові Альєнде до влади, стала підтримка, яку йому надав командувач сухопутних військ Чилі Рене Шнайдер. І хоча генерала Шнайдера було вбито у жовтні 1970-го, за кілька днів до того, як Альєнде вступив на найвищу посаду, генерал Карлос Пратс, що прийшов на зміну Шнайдеру, теж щиро підтримував уряд «Народної єдності».

Попри те, що Альєнде називався соціалістом, його уряд відразу почав провадити у країні радикальні економічні та соціальні перетворення в цілком комуністичному дусі. В перші ж місяці свого правління новий президент провів «червоногвардійську атаку на капітал», подібно до того, як це зробив Ленін у далекій Росії наприкінці 1917-го — на початку 1918 року. Було націоналізовано 350 найбільших приватних компаній, включно з усіма приватними банками, іноземними підприємствами в гірничодобувній галузі, великими торговельними фірмами. Альєнде експропріював більше половини великих латифундій і передав селянам близько 9 млн га землі. За кілька перших місяців правління він зробив більше, ніж Фрей за 6 років! Але власність 76 тисяч селянських родин на отриману землю виявилася суто формальною. За таким добре відомим радянським людям «добровільно-примусовим методом» усіх нових власників землі було об’єднано в сільськогосподарські товариства аграрної революції (САРА) — повний