Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Та що говорити! Ми пережували доступного нам Богдана-Ігоря Антонича (слава Богу, що ніхто вже не знизує плечима, почувши, що «Антонич був хрущем»), а тих – складніших, урбаністичних – книжок поезій навіть не розкривали; заспівали до нудкості Василя Симоненка, і вже ніхто не втирає сльози на слова «вибрати не можна тільки Батьківщину», а за зовнішньою декларацією поета ховаються дві третини його поетичного айсберга; нині ж ми вже готові замусолити зовсім новітню поезію Ігоря Калинця – і то навіть не вниканням у тексти віршів, а славослів’ям, не розуміючи того, що поезія Калинця вимагає освоєння цілої ділянки філософської науки, фахівець якої мусить бути обізнаний з фольклором, міфологією, демонологією, теологією й образною системою європейської поетики.

Так що годі впадати у розпач: література майбутнього народилася в минулому, і не квапмося відривати авангардизм від традиціоналізму, як луску з тарані, бо скільки ж модерного знайдемо і в новелах Івана Керницького та Богдана Нижанківського, в поезіях Юрія Косача та Василя Барки, у знаменитій трилогії «Волинь» Уласа Самчука. Марна справа – роз’єднати ці дві категорії неможливо.

Звісно, ми ще переживемо баталії між посттоталітарними авангардистами (вони вже про себе заявили: Є. Пашковський, К. Москалець, Я. Павлюк, В. Портяк) і вчорашніми традиціоналістами, бо такі війни завжди виникають при зміні поколінь, а що вже говорити, коли приходить зміна суспільного ладу! Проте я заздалегідь хочу пригасити бурю у склянці води, бо із свого життєвого й літературного досвіду знаю, що жодної суперечності між традиційністю і новаторством література не повинна долати, а навпаки – поєднувати ці споріднені між собою категорії. Бо ж суперечностей і немає…

…Щойно мені до рук потрапила маленька, проте сконденсована в думках, стаття доволі молодого ще поета Павла Гірника, надрукована в «Літературній Україні»: погляди Павла на сучасні літературні проблеми майже ідентичні з моїми – то, може, я не помилився?

Чого ж ви, мовляв, розкричалися, письменники: ґвалт, пограбували, не дали паперу, пропав державний опікун, що робитимемо, гине література!.. Та невже ви хочете, щоб вам і далі викручували руки, щоб ви мусили і нині звеличувати, вихваляти, схвалювати – за добру, звісно, плату?

«Мені здається, – пише молодий поет, – що нормальна літературна ситуація – це постійна опозиція і шляхетна незалежність. І якщо нині хтось іще пише за інерцією, намагаючись пристосуватися до попиту, а хтось це діло полишив, бо не заробиш, то в майбутнє, абстрагуючись від сучасності, пишуть нині лише одиниці».

Я щасливий, що так точно, в цьому випадку, збіглися думки представників двох письменницьких поколінь. Я буду теж щасливий, якщо матимемо можливість зовсім відчужитися від держави і створити в ній, рідній і дорогій, незалежну державу мистецьку. І вже не будемо рівнятися на сусіда, не будемо страждати від комплексу: «в них менші утиски, то й література краща», самі будемо визрівати й самовивищуватись, самі будемо признаватися до своїх слабкостей, а не хтось нас присоромлюватиме за них, і в цьому знайдемо могутній стимул росту; ми з гордістю, а не фальшиво встилаючись, продаватимемо свої власні книжки і ніколи не затаїмо заробітку, а чи таки ж не признавалися вголос, скільки нам виплачувала за службу більшовицька держава, і звикнемо до того, що вже ніколи не будемо мати масового читача, бо й та масовість – коли в книжкових магазинах стояли читачі у чергах за історичними романами, якого б штибу вони не були, – свідчила не тільки про голод на інформативну літературу, а й про невибагливі естетичні смаки.

Відходить у минуле час масових захоплень кожним словом, яке прославляло Україну, кожною стрілецькою піснею – тим безконечним вставанням на концертах, коли люди втрачали орієнтацію, де гімн, де реквієм, де молитва, а де звичайна, часто банальна, проте насичена національним пафосом пісня; минає час розчулених сліз і обов’язкових вишиванок на патріотичних імпрезах, сардачків, кептарів, запасок, опинок – все це було натуральне колись у побуті, але ж змінилися часи, а з ними й зовнішній декор, і, знаєте, – я не можу бути впевнений у психічній врівноваженості юнака, який ходить буднього дня по місту в шароварах, у кунтуші, з «оселедцем» і бутафорною шаблею при боці.

І мені довелося пережити перелом. Після «Мальв» я призвичаївся до миттєвої популярності будь-якої моєї книжки й мені було дивно й гірко, що «Четвертий вимір», який я вважаю найкращою своєю працею, досить поволі зникав з полиць книгарень; я й сьогодні чекаю голосного визнання «Орди», і таке дороге мені кожне добре слово про цей роман; кудись пропала самовпевненість, і я думаю: що за причина, що роман «Мальви», який за художнім рівнем стоїть нижче багатьох моїх інших творів, залишився і на сьогодні неперевершеним серед моїх книг у популярності? І розумію: цей роман через свою фольклорність належить до масового мистецтва, а «Четвертий вимір» і «Орда» наблизились до елітарного. Тож коли я бачу, що «Орда» все-таки розходиться, – радію зростанням смаків у читацької публіки і втямлюю, що романтизм, який наскрізь проймає «Мальви», відживає в часі: письменник повинен говорити нині читачеві непідфарбовану і гірку правду.

Один учитель на презентації «Орди» в Дрогобичі спитав мене, як він має пояснити учням те моє ганьблення власного народу, яке я дозволив собі у романі: чи може бути дитина горда за своїх предків, які розпродували на базарі зброю й осквернювали церкви, хліб-сіль підносили завойовникові, обливали брудом своїх звитяжців, проголошуючи їм у храмах анафеми, і що я, власне, проповідую: славу чи ганьбу нашій історії?