Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

– Е, минули ті часи. Сказав би я вам та… – і він оглянувся навколо.

– Кажіть, не бійтесь. Запевняю вас, що мені можна. Кажіть, а потім може й я вам щось розкажу. Мені здається, що ми свої. 1919 року я був у Кам’янці. Фіголя ви не знали?

– Професора, аспіранта, що минулої осени вивезли на Соловки? – зашарівся мій сусід. – Чи ви часом… не…

– Розказуйте, не бійтесь, кажіть отверто, не видам вас, бо не до того… Мені цікаво, як тепер живе, яким духом дихає студентство?

Студент ще раз оглянувся на своїх, нахилився до мене й заговорив:

– Хочу говорити й боюсь, не вас, а… Отой комсомолець – це наш політкерівник. Його нам виділила інститутська комячейка, щоб у дорозі «тримав відповідну атмосферу та репрезентував» радянське студентство, як це робиться завжди з усякими екскурсіями, навіть і за кордоном. Комуністи використовують такі нагоди широко, бо в дорозі, під час вражінь, належна агітація найглибше впливає.

– Невже він між вами найрозумніший? – кинув я ще раз погляд на комсомольця, що на вид був зовсім непоказний.

– Не в тому річ, приятелю. В студентському житті тепер розум чи здібність не грають ролі, бо не вільнодумство й безмежно-всебічна ініціятива, а рабсько-наслідуване політиканство, розпинання за ідею пролєтаріяту запанували в стінах вузів[76]. Зі студента зробили червоного папугу, раба-прислужника влади. Студента поставили в такі умови, що він не має права й змоги висловити нерадянський погляд на річ, на справу, на світ.

– Не уявляю, хто таку атмосферу підтримує в вузах? Невже студентство так глибоко зрадянізоване?

– Понаприймали напівграмотних комсомольців, зкомунізованих робітників, нацькували їх соціалістичним духом, позакладали в вузах комячейки і через них скоряють своєму впливові все студентство. Десяток-другий отаких, як цей тип, тримають прекрасно атмосферу. І нічого дивного! Наприклад, оцей комсомолець, Пилипенко, забраний до вузу безпосередньо з села від овець, і за шість місяців «накачаний» до рівня середньої освіти, крім марксизмів, діялєктизмів, революціонізмів та лєнінізмів з соціялізмами, нічого більше не знає й знати не хоче. Очамрений комуністичними доктринами, він тільки ними й живе, лише про них говорить завжди й усюди. І хто б словом, чи натяком заказався проти його думок, переконань – те клясифікується як контрреволюція, і вже необачному опонентові в стінах вузу не бувати. Через те все студентство покірно хилиться перед диктатурою Пилипенків. А вони верховодять: тягнуть щотижня студентів на збори й туманять їх помисл постановами, ударниками, кампаніями, посилають на т. зв. громадсько-культурну роботу по клюбах, робітничих союзах, підшефних селах, командирують по районах на державно-адміністративні кампанії, що абсолютно нічого спільного з академічною наукою не мають. Наприклад, цієї весни з нашого інституту кинули на посівкампанію та на ліквідацію податкових «недоїмок» 360 студентів. І ріжні медики, правники та історики мусіли вчити сільських хліборобів, як збільшити врожай, та рядна в дядьків за незаплачений податок стягати.

– Цікаво, чи набагато збільшився врожай від застосування порад таких агрономів?

– Врожай чи збільшився, чи зменшився, а студентам ці кампанії боком вилізли. Мало того, що селянство прокляло учених шкуродерів; декому то й не довелося більше студії продовжувати.

– Тож чому? – дивуюся. – Нездатними агрономами виявились, чи агрономську лінію перегнули?

– Власне, що за те й за друге. Одних звільнили за саботаж на «громадсько-корисній» роботі, а другим за велику «активність» селяни бебехи повідбивали: в Ярмолинецькому районі побили трьох, у Новоушинському на смерть забили двох студентів; у Дяківці зник студент, викликаний увечері описувати куркуля «недоїмщика»; за Солодківцями обстріляли райкомісію, в якій було трьох студентів, з них одного тяжко ранили. Верталися студенти до студій через місяць, як із бойового фронту, принижені морально, як після ганебної поразки, і довго ще за студіями не могли забути вражінь з тієї практики. Словом, радянському студентові не дають вільно зітхнути: на кожному кроці політика – як не практично в кампаніях переводжувана, то на зборах, засіданнях, рефератах перемелювана. А нехай хто запротестує, чи хоч заїкнеться словом?! Ячейка його на список і при першій чистці – вилітає. Мене самого два рази виключали: раз за пасивність, а другий за заховування клясового обличчя. От екскурсує нас 18 чоловік. Всі ми, отверто кажучи, далекі від того, про що співає Пилипенко, а мусимо підтакувати шмаркачеві та викрикувати за його пропозиціями «хай живе». Приїхавши до Москви, прибуваємо в «Студентську Комуну». Студенти москалі, з нагоди нашого приїзду, улаштували вечірку «спайки». І Пилипенко, в імені не тільки нас приявних, але й усього інституту, виголосив запальну братню промову, в якій невиплачених податків навіки єднав українського та російського пролетарського студента ланцями нерозривної духовної дружби й єдности, заявляючи повсякчасну готовність студента-українця йти поруч зі студентом-росіянином під прапором Інтернаціоналу до завоювань світової революції. А нас 18 душ мусіли з урочистою побожністю на обличчях уважно слухати й захват свій виявляти гучними оплесками. І братці-москалі приймають наші оплески за щиру монету, не припускаючи, мабуть, яке почуття ненависти до московсько-червоної диктатури таїть кожний з нас, і якими прокляттями на Україні сповняється щоденно ця «щира дружба й солідарність» братніх націй. Так само коло мавзолею Леніна: Пилипенко виголосив жалібно-слізний некрольог; у пориві фанатизму від імени кам’янецького студентства заприсягнувся вмерти за діло Леніна, а ми всі мусіли ствердити його присягу підписами на тестаменті у каплиці, хоч кожний з нас від серця радий, що Леніна вхопило.

– Дивно й хитро твориться. Десяток-другий вірнопідданчих підтримують «казьонну» атмосферу на всьому вузі. Ну, а як нема над головою патентованого диктатора? Тоді є змога певне проявляти своє справжнє обличчя? Певне ж бувають якісь сходини земляків, товариські гуртки, сімейні вечірки? Вже ж не без того, щоб бодай у маленькому гурті не виявилось щире слово, справжній погляд, стремління…

– На жаль, і цього нема. Небезпечно та й нагоди нема. Гурткових сходин чи приватних зборів без приявности комячейки радянський студент не знає; сімейна вечірка – це недопустиме міщанство, а приватні збори, бодай маленькі, без відома інститутської влади, вважають контрреволюційною змовою; учасники її як не зі зборів, то найпізніше другого дня опинилися б у ГПУ, а в газетах писалося б про відкриття чергової контрреволюційної організації. Коротко кажучи, студенти поза програмовими темами мало між собою говорять, та й нема охоти до тих колишніх запальних дискусій; «казьонне» щотижневе мітинганство зродило до них огиду. А головне, бояться говорити, бо половина студентів – сексоти. Мене по кілька разів на рік викликають до ГПУ, а там питають такі речі, що в жар кидає: вичитують буквальні фрази, що їх говорив чи на зборах, чи у тіснім гурті. Наприклад, викликали до ГПУ проф. Клепарського. Ступивши до будинку схвильований, він сплутав двері кімнат: