Читати книгу - "Салимове Лігво"

який ми мусимо поважати і брати його до уваги. Ви показали мені його листа — він там згадує про шахи. Я не маю сумнівів, що він видатний гравець. Хіба ви не усвідомлюєте, що він міг би вчинити свою справу в тому будинку, не обрізаючи телефонної лінії? Він зробив це тому, бо хоче, щоби ви знали: одній з білих фігур завдано шах! Він розуміється на розкладі сил і знає, що перемогти легше, коли сили роз’єднані й розгублені. Оскільки ви про це забули, ви автоматично подарували йому перший хід — первісну групу було розділено на дві. Якщо ви зараз хортами метнетеся до Петрі додому, група розділиться натроє. Я тут один, прикутий до ліжка; легка здобич, попри всі хрести, книжки й закляття. Щоб мене вбити, йому достатньо буде послати когось зі своїх майже-Нечистей сюди з ножем або пістолетом. І таким чином залишитеся тільки ви з Беном, що кинулися на одчай душі крізь ніч до своєї приреченості. Тоді Салимове Лігво стане його. Хіба ви цього не бачите?

Бен заговорив першим.

— Так, — сказав він.

Метт відкинувся назад:

— Я говорю це не зі страху за своє життя, Бене. Ви мусите мені повірити. Навіть не зі страху за ваші життя. Я боюся за це місто. Не важить, що ще станеться, хтось мусить залишитися, щоб зупинити його завтра.

— Так. І він мене не дістане, поки я не помщуся за Сюзен.

Тиша запала між ними.

Її перервав Джиммі Коді:

— І все ж таки вони можуть викараскатися, — задумливо промовив він. — Я гадаю, він недооцінює Каллагена, і я збіса добре знаю, що він недооцінює хлопчика. Ця дитина — ще той зух.

— Будемо сподіватися, — промовив Метт і заплющив очі.

Вони налаштувалися чекати.

  20

Отець Каллаген стояв в одному кінці просторої кухні Петрі, тримаючи високо над головою хрест своєї матері, і той розливав по кімнаті примарне сяйво. Барлоу стояв на протилежному кінці, біля раковини, одною рукою стискаючи заламані за спину руки хлопчика, а другою обхопивши його шию. Між ними на підлозі серед скляних друзок розтрощеної входженням Барлоу шибки розпласталися Генрі і Джун Петрі.

Каллаген був приголомшений. Все це сталося з такою стрімкістю, що воно йому в голові не вкладалося. Ось щойно він у бадьорому, прагматичному освітленні кухонних ламп раціонально (хоча й дратуючись) обговорював справу з Петрі. А наступної миті його вже вкинуло у те божевілля, яке щойно з такою спокійною і розважливою твердістю заперечував Марків батько.

Його розум намагався відтворити, що відбулося.

Петрі повернувся і сказав їм, що вийшов з ладу телефон. За мить у них зникло світло. Скрикнула Джун Петрі. Перекинувся чийсь стілець. Кілька секунд вони потикалися у незвичній темряві, окликаючи одне одного. Потім досередини ввалилося вікно над мийкою, розбризкавши скло по робочому столу і лінолеуму підлоги. Все це відбулося протягом якихось тридцяти секунд.

Потім у кухні ворухнулася якась тінь, і Каллаген розбив той чар, який його був скував. Він вхопився за хрест, що висів у нього на шиї, і щойно лиш його рука торкнулася хреста, як кухня освітилася його неземним сяйвом.

Він побачив Марка, який намагався тягнути свою матір до арки, що вела у вітальню. Генрі Петрі стояв поруч з ними, відвернувши голову, зі зненацька відвислою щелепою на своєму спокійному обличчі, здивований таким абсолютно нелогічним вторгненням. А позаду нього, немов на якійсь картині Фразетти[279], над ними бовваніло чиєсь біле обличчя в широкій усмішці, являючи довгі, гострі ікла — і червоні, палаючі очі, неначе пічні дверцята до пекла. Руки Барлоу зметнулись (Каллагену вистачило часу побачити, які довгі й чуттєві ті мертвенно-бліді пальці, як у концертного піаніста), а потім він ухопив одною рукою голову Генрі Петрі, а другою голову Джун і зіштовхнув їх разом з якимсь дробильним, нудотним хрускотом. Обоє повалилися каменями, і так першу погрозу Барлоу було здійснено.

Марк видав високий, пронизливий крик і без думки про себе кинувся на Барлоу.

— Ось я тебе й запопав! — добродушно пророкотав Барлоу своїм багатим, потужним голосом.

Марк атакував не вагаючись і був миттю вхоплений.

Каллаген, високо тримаючи хреста, посунув уперед.

Тріумфальна усмішка Барлоу моментально перетворилася на гримасу зі страждальницьки розверстим ротом. Він відсахнувся назад, до мийки, тягнучи хлопчика перед собою. Їхні підошви хрумкали по битому склу.

— Во ім’я Бога… — почав Каллаген.

На згадку про Всевишнього Барлоу голосно скрикнув, немов уперіщений батогом, його розкриті губи вивернулися донизу в опущеній гримасі, всередині рота мерехтіли голки ікл. Шнури м’язів на його шиї випнулися різким, карбованим рельєфом.

— Не наближайтеся! — сказав він. — Не наближайтеся, шамане. Бо інакше незчуєтесь, як я розірву цьому хлопчаку яремну вену разом із сонною артерією!

Поки він це проказував, верхня губа в нього задиралася вгору над тими довгими, схожими на голки зубами, а коли він закінчив, його голова з гадючою прудкістю зробила хижацький ривок униз, оминувши Маркову плоть лише на якусь чверть дюйма.

Каллаген зупинився.

— Назад, — скомандував Барлоу, знову тепер усміхаючись. — Ви на своєму боці дошки, я на своєму, еге?

Каллаген повільно відступив, тримаючи перед собою хреста на рівні очей так, щоб дивитися поверх його перехрестя. Здавалося, хрест виграє прип’ятим вогнем, потужність якого линула вгору по руці Каллагена, аж там йому починали гудіти й тремтіти м’язи.

Вони стояли один проти одного.

— Нарешті разом! — сказав Барлоу, усміхаючись.

Обличчя в нього було гострим, інтелігентним і гарним на якийсь різкий, загрозливий манер — і водночас у цьому перемінному світлі воно задавалося майже жіночним. Де Каллаген бачив подібне до цього обличчя раніше? І йому дійшло — у цю мить найвищого знаного ним у житті жаху. Це було обличчя містера Фліпа, його власного, особистого лякайла, істоти, яка вдень ховалася в шафі і з’являлася, коли мати причиняла двері спальні. Йому не дозволяли нічника: мати і батько погоджувалися, що найкращий спосіб перемогти ці дитячі страхи — це дивитися їм в обличчя, не плазувати перед ними, — і кожного вечора, коли клацали, зачиняючись, двері і кроки матері віддалялися коридором, на шпарину відсовувалися дверцята шафи і він відчував (чи насправді бачив?) тонке біле обличчя і палаючі очі містера Фліпа. І ось він знову тут, просто з шафи, пильно вдивляється понад Марковим плечем, зі своїм клоунсько-білим обличчям, і горючими очима, і сласними губами.

— Що тепер? — запитав Каллаген, і його голос був зовсім не його.

Він дивився на пальці Барлоу, ті довгі, чуттєві пальці, що лежали на горлі хлопчика. На них були маленькі сині плямки.

— Залежно від дечого. Що ви дасте за цього жалюгідного паскудника?

Раптом він за спиною хлопчика підсмикнув угору його зап’ястки, вочевидь сподіваючись підкреслити своє запитання Марковим плачем, але Марк йому не догодив. Окрім раптового посвисту повітря між зціплених зубів, він залишився мовчазним.

— Ти заверещиш, — прошепотів Барлоу, і його губи скривилися в гримасу звірячої ненависті. — Ти верещатимеш, аж поки в тебе горло не репне!

— Припиніть це! — скрикнув Каллаген.

— А чи варто?

Ненависть стерлася з обличчя Барлоу. На її місці засяяла якась загадково-обворожлива усмішка.

— Чи варто мені відтермінувати хлопчика, приберегти його на іншу ніч?

— Так.

Ласкаво,