Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Тоді ви відкинете свого хреста і постанете переді мною на рівних умовах — чорне проти білого? Ваша віра проти моєї?

— Так, — сказав Каллаген, але на дрібку вже не так твердо.

— Тоді зробіть це.

Ті його повні губи зшилилися в передсмаку. Високий лоб блищав у химерно-чарівному світлі, яке заповнювало кімнату.

— Повірити вам, що ви його відпустите? Мудрішим з мого боку було б покласти собі за пазуху гримучу змію, довірившись їй, що вона мене не вжалить.

— Але я вам довіряю… дивіться.

Він відпустив Марка і відступив назад, тримаючи перед собою обидві руки, порожні.

Марк стояв на місці, не вірячи якусь мить, а потім, не кинувши й погляду назад на Барлоу, бігом кинувся до своїх батьків.

— Тікай, Марку! — закричав Каллаген. — Тікай!

Марк глянув на нього очима величезними й темними:

— Я думаю, вони мертві…

—ТІКАЙ!

Марк спроквола зіп’явся на рівні ноги. Він розвернувся і подивився на Барлоу.

— Скоро, менший братику, — промовив Барлоу майже благодушно. — Вже дуже скоро ми з тобою…

Марк плюнув йому в обличчя. У Барлоу заперло духа. Чоло його потемнішало від такої глибини люті, що попередні його гримаси здалися тим, чим вони, напевне, й були: просто акторством. На якусь мить Каллаген побачив у його очах божевілля, чорніше за саму душу вбивства.

—Ти плюнув на мене, — прошепотів Барлоу. Він дрижав усім тілом, ледь не тіпаючись із люті. Він зробив тремтливий крок уперед, немов якийсь жахливий сліпець.

— Назад! — гаркнув Каллаген, тицьнувши поперед себе хреста.

Барлоу скрикнув і скинув до обличчя долоні. Хрест спалахнув з неймовірною, разючою яскравістю, і це був той момент, коли Каллаген міг би прогнати вампіра, якби наважився піти в наступ.

— Я тебе вб’ю, — сказав Марк.

Він крутнувся, як темний водяний смерч, і зник.

Барлоу немов ще вище підріс. Його зачесане на європейський манер від лоба назад волосся немов плинуло довкіл черепа. Він був одягнений у темний костюм з бездоганно пов’язаною винного кольору краваткою, і Каллагену він здавався невід’ємною частиною тієї темряви, що його оточувала. Його очі блищали в своїх очницях, мов підступні, гнітючі жарини.

— Тоді виконайте свою частину угоди, шамане.

— Я священник! — відрізав йому Каллаген.

Барлоу злегка, глузливо вклонився:

— Священник, — повторив він, і це слово в його роті прозвучало здохлим окунем.

Каллаген стояв у нерішучості. Навіщо кидати хрест? Прогнати вампіра, змиритися з нічийним результатом цієї ночі, а завтра…

Але глибша частина його мозку застерігала. Знехтування викликом вампіра загрожує наслідками значно похмурішими, ніж будь-які з тих, що він собі уявляв. Якщо він наважиться не кинути хреста, це буде те саме, що визнати… визнати… що? Якби ж то все не відбувалося так швидко, якби тільки він мав час подумати, обміркувати це…

Сяйво хреста марнішало.

Каллаген дивився на це розширеними очима. Страх застрибнув йому в черево, неначе якась мотанка з розжарених дротів. Голова його смикнулась угору і він вирячився на Барлоу. Той ішов до нього через кухню, й усмішка його була широкою, майже пріапічною.

— Стійте! — гукнув хрипко Каллаген, відступаючи на крок. — Я наказую во ім’я Бога.

Барлоу на це розсміявся.

Сяйво в руці Каллагена вже стало лише ріденьким, мерехтливим світінням хрестоподібної форми. Обличчям вампіра знову поповзли тіні, маскуючи його риси під різкими вилицями дивними варварськими лініями і трикутниками.

Каллаген ступив ще один крок назад, і його сідниці вдарилися об кухонний стіл, який стояв під стіною.

— Нема більше куди відступати, — промурмотів Барлоу сумно.

Його темні очі скіпали інфернальною веселістю.

— Сумно бачити занепад людської віри. Ну, що тут вдієш…

Хрест задрижав у руці Каллагена, і раптом рештки його світла зникли. Він став лише гіпсовим зліпком, який його мати, можливо ще й за здирницьку ціну, купила в якійсь сувенірній крамничці в Дубліні. Та сила, якою він напомповував його руку, сила достатня, щоби розбивати стіни і крушити камінь, пропала. М’язи пам’ятали те бриніння, але саму її відтворити не могли.

Барлоу простягнув з темряви руку і вихопив хрест із його пальців. Каллаген жалюгідно скрикнув: криком, який лунав у душі — але ніколи в горлі — того давнього хлопчика, якого кожного вечора залишали самого з містером Фліпом, що назирав за ним із шафи між стулок сну. А наступні звуки будуть переслідувати його всю решту його життя: два сухих «клац», коли Барлоу відламав рамена хреста, і безглуздий перестук, коли він кинув його на підлогу.

— Хай будеш ти Богом проклятий! — крикнув він.

— Надто пізно для такої мелодрами, — промовив з темряви Барлоу.

Голос його був майже скорботним.

— У ній немає потреби. Ви забули доктрину вашої власної церкви, хіба ж не так? Хрест… хліб і вино… сповідальня… лише символи. Без віри хрест лише дерево, хліб — спечене борошно, вино — скислий виноград. Якби ви відкинули хреста, ви могли б виграти в мене іншої ночі. Почасти я сподівався, що так може обернутись. Багато часу минуло відтоді, як я зустрічав насправді чогось вартого опонента. Той хлопчик вартий десяти вас, псевдосвященнику.

Зненацька, просто з темряви, дивовижної сили руки вхопили Каллагена за плечі.

— А тепер ви радо приймете забуття моєї смерті, я гадаю. Не існує пам’яті для Нечисті; тільки голод і потреба служити Пану. Я міг би використати вас. Я міг би заслати вас серед ваших друзів. Утім, чи є в цьому потреба? Без вас, як їхнього проводаря, я думаю, вони пусте. І хлопчик їм розкаже. Дехто діє проти них якраз у цей час. Є, либонь, більш підхоже покарання для вас, псевдосвященнику.

Він згадав слова Метта: «Деякі речі гірші за смерть».

Він спробував вирватись, але ці руки тримали його міцно, як у лещатах. Потім одна рука відпустила його. Далі — шелест тканини по голій шкірі і звук дряпання.

Руки пересунулись йому на карк.

— Нумо, псевдосвященнику. Пізнайте справжню релігію. Прийміть мого причастя.

Розуміння затопило Каллагена жахливою повінню.

— Ні! Не треба… не треба…

Але ці руки були невблаганними. Підтягували його голову вперед, вперед, вперед.

— Нумо, священнику, — шепнув Барлоу.

І губи Каллагена притислись до смородливої плоті холодного горла вампіра, де пульсувала роздряпана вена. Він затримав віддих, здавалося, на цілі епохи, дико крутячи головою і, марнуючи кров, розмазував її собі по щоках, по лобі й підборіддю, неначе бойову розмальовку.

Утім, зрештою він попив.

  21

Енн Нортон вийшла зі своєї машини, не поклопотавшись забрати з собою ключі, і вирушила через шпитальну парковку до яскравих вогнів вестибюля. Над головою хмари позамазували зірки, і скоро мав початися дощ. Вона не поглянула вгору, щоб побачити хмари. Вона йшла незворушно, дивлячись прямо перед собою.

Вона була дуже інакшою на вигляд жінкою проти тієї пані, з якою був познайомився Бен того, першого вечора, коли Сюзен запросила його повечеряти з її родиною. Та пані була середнього зросту, одягнена в зелену шерстяну сукню, яка не кричала про гроші, але говорила про матеріальний достаток. Та пані не була красунею, але була добре доглянутою, приємною зовні; зі свіжим перманентом на сивіючій голові.

Ця жінка йшла у м’яких домашніх капцях. Голонога, без компресійних панчіх,