Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

джерела про голод в Радянському Союзі, про «тисячі вже загиблих і мільйони, яким загрожує голодна смерть». Автор історії — Ґарет Джонс, колишній секретар Девіда Ллойд-Джорджа, нещодавно провів три тижні в Радянському Союзі й дійшов висновку, що країна перебуває «на межі жахливої катастрофи», як він [мені] повідомив. Містер Джонс — дуже кмітливий і розумний чоловік, йому не складно було вивчити російську, розмовляє він нею вільно, але автор [цих рядків] подумав, що висновки містера Джонса передчасні, й запитав, на чому вони ґрунтуються. Виявляється, що Джонс пройшов 40 миль селами навколо Харкова й засмутився побаченим.

Я відзначив, що це дещо неадекватна кількість випадків й дещо вибірковий метод, як на таку велику країну, але ніщо не могло змінити його переконання в неминучості лиха.[1191]

Дюранті продовжив свої міркування, використавши вислови, що невдовзі стали добре відомими: «Грубо кажучи — не можна приготувати омлет, не розбивши яєць». Він також пояснив, що на свої запити отримав вичерпну інформацію й дійшов висновку, що «умови були поганими, але голоду не було».

Обурений Джонс написав листа до редактора «The Times», терпляче перерахувавши свої джерела: довгий перелік інтерв’ю, включно з понад двадцятьма консулами й дипломатами, а також розкритикував журналістів у Москві:

цензура перетворила їх на геніїв евфемізмів та замовчування. Тому вони ввічливо найменували голод «нестачею продовольства», а смерть від голоду замінили на «поширену смертність від хвороб, викликаних недоїданням».

На цьому полеміку припинили. Дюранті затьмарив Джонса: він був більш відомий, його більше читали, йому довіряли й ніхто йому не перечив. Згодом Лайонс, Чемберлін та інші жалкували, що не виступили проти Дюранті. Однак у той час ніхто не став на захист Джонса, навіть Маґґрідж — один з небагатьох московських кореспондентів, хто наважився висловити ті самі погляди анонімно. Щодо самого Джонса, то його викрали та вбили китайські розбійники, коли він працював у Маньчжурії в 1935 році.[1192]

«Росіяни голодні, але не помирають з голоду» — такий вислів став загальновідомою приказкою. Це виявилося суголосним із тодішніми жорсткими політичними і дипломатичними потребами США. Час спливав, 1933 рік змінив 1934, а незабаром й 1935, і європейців дедалі більше хвилював Гітлер. Едуард Ерріо був тільки одним з кількох французьких політиків, включно з колишніми прем’єр-міністрами Жаном-Луї Барту і П’єром Лавалем, які стверджували, що зростання нацизму зобов’язує до створення франко-радянського союзу.[1193] У британському Міністерстві закордонних справ Лоуренс Кольє вважав, що британсько-радянський союз теж може стати конче потрібним. У відповіді на запит від члену Парламенту він пояснив:

Насправді, звичайно, в нас є достатньо інформації про обставини голоду... і ми не зобов’язані надавати їй публічності. Відверто кажучи, ми не хочемо її оприлюднювати, бо це розлютить радянський уряд і наші стосунки з ними стануть упередженими.[1194]

Також мовчали поляки, в яких була докладна інформація про голод з багатьох джерел. У липні 1932 року Польща підписала пакт про ненапад із СРСР; незабаром її політика «холодного миру» з радянськими сусідами боляче вдарить по ній у 1939 році.[1195]

До кінця 1933 року нова адміністрація Рузвельта намагалася активно ігнорувати всі погані новини з Радянського Союзу. Команда американського Президента підсумувала, що в зв’язку із розвитком подій у Німеччині та потребою в стримуванні японців, настав час відновити повні дипломатичні відносини з Москвою. Рузвельт уважно стежив за повідомленнями Дюранті. Зацікавленість американського Президента централізованим плануваням, яке він уважав великим економічним досягненням СРСР, спонукали його повірити також у можливість вигідних комерційних відносин.[1196] Незабаром така угода була укладена.

Для її підписання до Нью-Йорка прибув Літвінов у супроводі Дюранті. Під час щедрого банкету на честь радянського наркома закордонних справ, у готелі «Валдорф Асторія», Дюранті представили 1 500 гостям. Він підвівся та вклонився. Залунали гучні оплески. Ім’я Дюранті, згідно з повідомленням у «New Yorker», викликало «єдине, по-справжньому довге, бурхливе піднесення» того вечора: «Насправді може скластися враження, що Америка в цьому шаленому пориві визнала Росію разом із Волтером Дюранті».[1197] Саме відтоді замовчування голоду стало повним.

15

Голодомор в історії та пам’яті

Мій Боже милий, знову лихо!...

Було так любо, було тихо;

Ми заходились розкувать

Своїм невольникам кайдани.

Аж гульк!... І знову потекла

Мужицька кров!

Тарас Шевченко, «Мій Боже милий, знову лихо!», 1859[1198]

Протягом років після голоду українцям забороняли говорити про те, що сталося. Вони боялися відкрито сумувати за померлими. Якщо навіть наважувалися згадати про загиблих, то не могли помолитися в церквах, бо їх закрили, і не було куди покласти квіти — місць поховань не позначали. Держава знищила громадські інститути на селі й тим самим завдала нищівного удару суспільній пам’яті про голод.

Зрозуміло, що на особистому рівні свідки все добре пам’ятали. Хтось тримав спогади в голові, а хтось робив записи. Дехто навіть вів щоденники, які потім «забивали у дерев’яні скриньки» й приберігали під половицею або закопували в землю.[1199] В селах у родинних колах батьки розповідали дітям про трагедію. П’ятирічному Володимиру Чепуру під час голоду матір сказала, що вони з батьком і бабусею віддаватимуть йому всю їжу, аби тільки він вижив і «розповів людям, як ми і наша Україна гинули в муках від Голодомору».[1200] Елада Золотоверха згадувала, що її мати, Олександра Радченко, вела щоденник під час голоду для того, щоб його прочитали її діти, онуки, а потім і правнуки: «Про той жах, який пережила Україна, мають знати».[1201]

Такі слова, повторювані в родинному колі багатьма людьми, залишили свій слід. Натомість мовчання влади надавали цим знанням майже таємної сили. Починаючи з 1933 року, такі розповіді стали альтернативним наративом, емоційно потужною «правдивою історією» голоду, усною традицією, що зростала й розвивалася поруч з офіційним запереченням.

Мільйони українців знали цей альтернативний наратив, незважаючи на постійну пропаганду та повний контроль партії за публічним обговоренням минулого. Відчуття невідповідності, прірви між приватною й офіційною пам’яттю, порожнього місця, де мало б бути офіційне визнання й вшанування загиблих — такі думки непокоїли українців десятиліттями. Зокрема, ця тема заполонила всі помисли Гаврила Прокопенка з Дніпропетровської області. У сьомому класі він проілюстрував для шкільної газети оповідання «Голодовка», написане товаришем, батьки якого померли від голоду. Вчитель похвалив оповідання та ілюстрації, але наказав усе спалити й пояснив, що інакше він та хлопці матимуть