Читати книгу - "Джозеф Антон"

Він завдав удару у відповідь у своєму радіоінтерв’ю, і тепер преса накинулася на архієпископа. Кері дав задній хід, вибачився і запросив автора осудженого ним твору до себе на чай. Людину-невидимку повезли до Ламбетського палацу, а там його вже чекала чепуркувата постать архієпископа з собакою, що спав біля каміна, а ще чашка чаю: одна чашка — і, на жаль, жодного сандвіча з огірками. Кері видався у розмові незграбним, затинався й не мав що сказати. На питання, чи не зміг би він спробувати звернутися до Хаменеї як релігійний діяч до іншого релігійного діяча щодо скасування фетви, той мляво відповів: «Не думаю, що мої слова вплинуть на нього». Мета чаювання полягала тільки в тому, щоб мінімізувати збитки. Тривало воно недовго.

З’явилися чутки, буцімто британці збираються обмінятися з Іраном послами й відновити повноцінні дипломатичні відносини. Йому треба негайно виступити перед громадськістю. Швидко наближалася дата публічного заходу в Колумбійському університеті, й здавалося конче важливим там побувати, необхідно, аби його голос таки почули там. Проте заручниками в Лівані все ще перебувало двоє американців, тому його поїздка до Сполучених Штатів залишалася під питанням. Та й невідомо, як йому туди дістатися. Жодний комерційний лайнер не бажав бачити його на своєму борту. Поліція повідомила, що майже щотижня між Сполученим Королівством і Сполученими Штатами літають військові пасажирські літаки. Можливо, йому пощастить сісти на такий літак. Вони зробили запит — і так, йому дозволять летіти на військовому літаку. Проте чи відбудеться його поїздка, ніхто не брався сказати.

Зателефонував Дункан Слейтер й вибачився за «конфронтацію» у зв’язку з акцією, запланованою на тисячний день, а відтак заспокоїв, що з обміном послами «ніхто не квапиться». Його відправляли на роботу за кордон, а на посаду посередника з міністерством закордонних справ та з питань Співдружности призначали Девіда Ґор-Бута. Йому подобався Слейтер, від якого завжди одержував відчутну підтримку. Ґор-Бут — це цілком інша людина: похмуріша, безцеремонніша, різкіша.

Джозефа Сісіппіо звільнили 1 грудня; й одразу за ним побачив волю останній американський заручник Террі Андерсон. Американці дотримали слова й скасували заборону на його поїздку. Він таки виступить у бібліотеці Лоу.

Він перетне океан на літаку ВПС Великобританії й приземлиться у Міжнародному аеропорту Даллеса, поблизу Вашингтона, округ Колумбія. До Нью-Йорка і назад він полетить приватним літаком, що належить, як йому сказали, голові компанії «Тайм-Ворнер[140]». У Нью-Йорку його зустрінуть охоронці з міського управління поліції. Мірою того як наближався день його від’їзду, всі ці плани зазнавали змін, що завдавало немало клопоту. Приватний літак з округу Колумбія до Манхеттена перетворився спочатку на автомобіль, потім на гвинтокрил, а відтак знову став літаком. Ендрю запланував обід, на якому він мав зустрітися із впливовими ньюйорківцями, а ще — «мистецький ленч», можливо, з Алленом Ґінсбергом, Мартіном Скорсезе, Бобом Діланом, Мадонною, Робертом Де Ніро. Все це видавалося майже нереальним, що невдовзі і підтвердилося. Йому не дозволялося виходити з готелю, хіба що для виступу в Колумбійському університеті. Йому також не дозволялося брати участь в обіді у бібліотеці Лоу; він виголосить своє слово й одразу покине зібрання. Того вечора він полетить літаком назад до округу Колумбія, де рейсом ВПС Великобританії повернеться до Сполученого Королівства. В американських посольствах усього світу був оголошений підвищений стан тривоги й вживалися запобіжні заходи на випадок вчинення мусульманами якихось ворожих дій у відповідь за надання йому дозволу побувати у США. Усі, з ким він і Ендрю мали розмову, були дуже зденервовані — ВПС Великобританії, міністерство оборони, посольство США, Державний департамент США, Нью-Йоркське управління поліції. Телефоном він сказав Леррі Робінсону: «Легше потрапити до Едемського саду, ніж у Сполучені Штати. Досить бути безгрішним — і тебе пустять до раю».

Коли настав день від’їзду, Сполучені Штати намагалися відтягти навіть годину вильоту. Нарешті в середу, 10 грудня, у Міжнародний день захисту прав людини, а також напередодні його промови в Колумбійському університеті він сів на транспортний літак ВПС Великобританії і спиною до місця призначення вперше за три роки покинув британську землю.

В аеропорту Тетерборо, що в Нью-Джерсі, на летови-щі полі його зустрів кортеж з дев’яти автомобілів ще й з мотоциклістами обабіч. Посередині — броньований довгий білий лімузин. Це його авто. Командував усією цією великою групою офіцерів Нью-Йоркського управління поліції лейтенант Боб Кеннеді, який у переговорах по рації того дня називав себе «Начальником Гудзону». Лейтенант Боб відрекомендувався й розповідав про «сценарій», час від часу щось кажучи собі в рукав. Вас зрозумів, спостережний пост Гудзон, це Начальник Гудзону, прийом. Вас зрозумів. Кінець зв’язку. Поліцейські нині наслідують мову поліцейських, котрих бачать у телевізійних фільмах. Було очевидним: лейтенантові Бобу здавалося, що він потрапив у якийсь ґрандіозний фільм.

— Ми повеземо вас через усе місто до готелю ось у цьому лімузині, — сказав він (хоча і так було зрозуміло), коли кортеж рушив з місця.

— Лейтенанте Боб, — сказав він, — нас щось дуже багато. Дев’ять авто, мотоциклісти, проблискові маячки, поліцейські. А чи не безпечніше було б, якби мене повезли об’їзними дорогами у старенькому «б’юїку»?

Лейтенант Боб кинув на нього жалісливий погляд, який зазвичай приберігають на випадок розмови з пришелепуватою або ж несповна розуму людиною.

— Ні, сер, не було б, — відповів він.

— А кого б ви іще з такою помпою супроводжували, лейтенанте Боб?

— Сер, саме у такий спосіб ми супроводжували б Арафата.

Прив’язка до лідера Організації визволення Палестини справила на нього приголомшливе враження.

— Лейтенанте Боб, а що б ви робили, якби я був президентом?

— Сер, якби ви були президентом Сполучених Штатів, то ми перекрили б усі бічні вулиці й розставили б снайперів на дахах уздовж маршруту, проте у випадку з вами вважали це зайвим, оскільки стали б надто помітними.

Непомітний кортеж з дев’яти авто мчав до Манхеттена із завиванням сирен і проблисковими маяками, зовсім не привертаючи уваги.

У готелі на нього вже чекав Ендрю. Президентський номер був на останньому поверсі, проте всі вікна затуляли куленепробивні мати, і десь зо два десятки людей, тримаючи в руках величезну науково-фантастичну зброю, розосередилися по всіх кімнатах. Ендрю покликав двох відвідувачів. Першою прийшла й